Кіт-мандрівник

Він був просто кіт. Пухнастий і білий, за що й дістав ім'я Зефір. З рожевим носиком і жовтими очима. Ті, хто бачили його вперше, казали:  
- Овва, який... е-е-е... Великий.  
- Хочете сказати: товстий? - сміялася хазяйка.  
- Ну, я не хотів бути нечемним... 
- Це не простий кіт, - казали інші. - Китички на вухах, наче в рисі.   
- Хтозна, - знизувала плечима хазяйка. - Його малим на вулиці знайшли. Може, метис якийсь.  
А кіт лащився і терся об ноги, і довірливо йшов до рук, і підсовував під долоні голову, і співав свою муркітливу пісеньку. Це було все, що він умів: любити і довіряти, і дарувати своє тепло. Любив спати в ногах у хазяйки, і вона старалися не ворушитися, щоб не потривожити його. 
Любив зелені оливки і коли чухали шийку, любив сидіти на підвіконні і дивитися у вікно на пташок чи просто на вулицю. 
А ще він був глухий. Це аніскільки йому не заважало, навіть навпаки. Він не боявся ні пилососу, ні грому, і під час грози ловив блискавку через скло. 
І коли почали бомбити місто, він того теж не почув. Навіть тішився, що його стали частіше обіймати і пестити, і співав свою муркітливу котячу пісеньку. 
Осколки снаряду влетіли саме в те вікно на кухні, де він любив сидіти. Йому пощастило: на ту мить він спав собі десь у затишному куточку і ні про що не здогадувався. Тільки здивувався, прокинувшись, що стало наче якось холодніше. А ще його перестали пускати на улюблену кухню, бо хазяйка не була впевнена, що зібрала усі друзки скла з розбитого вікна. Втім, він і сам туди не хотів: хоч вікно і заклеїли якоюсь жахливою плівкою, з-під зачинених дверей тягло холодом, а він любив тепло.  
Він горнувся до матері хазяйки, бо вона брала його до себе під ковдру. А от сама хазяйка майже перестала звертати на нього увагу. Тільки сипала їжу, а потім ішла десь на півдня. І він сам став її уникати.  
А ще в коридорі було те страшне опудало, переноска, яку хазяйка принесла того дня, коли вперше стало холодно. Її і два кілограми Роял каніну. Він не знав, що вона була останньою покупчинею останнього зоомагазину; що переноску шукали з ліхтариком, і корм зважували при світлі того ж ліхтарика, на електронних вагах, де сідала батарейка.  
Він був цікавий і допитливий кіт, і любив залазити в коробки, але переноска викликала в нього відразу. Першого ж дня хазяйка запхнула його всередину, “щоб звик”; він протестував, лементував і дряпав дверцята, і вона врешті випустила його, а він побіг до її матері під ковдру. Поряд з переноскою з'явилися маленька валізка і великий рюкзак. Він на них і не глянув. 
Минув іще з тиждень, кіт грівся під ковдрою і виходив тільки попоїсти та до лотка; хазяйка щодня виходила на вулицю і поверталася з паруючою каструлею. Якби кіт сидів на підвіконні, як раніше, то побачив би на вулиці вогнища і людей, що готували на них їжу. Але він ховався під ковдрою, бо в хаті було занадто холодно, а вечорами ще й темно: струм зник на другий день після зникення газу. Кіт нічого не знав про газ і струм, про війну і снаряди. Але наближення ударної хвилі він відчув. 
Того ранку вперше за довгий час хазяйка взяла його до себе під ковдри, але він випручався і втік, чкурнув до кімнати її матері, прямо під ліжко. Хазяйка махнула рукою і знову накрилася ковдрами, а через кілька хвилин уся багатоповерхівка здригнулася від вибуху; вирвані шибки впали на хазяйку, меблі поперевертало, шафи зсунуло, все засипало склом і уламками. Вціліла лише одна кімната: та, де були мати хазяйки і білий кіт. 
Потім знову з'явилася хазяйка з зав’язаною головою і тривожним запахом ліків. Він опирався і пручався щосили, але вона таки увіпхнула його до тої страхолюдної клітки-переноски. Правда, всередині було його старе покривальце. Мати хазяйки теж опиралася і не хотіла нікуди йти зі своєї кімнати, воліла ховатися з котом під ковдрами, але невмолима і зла хазяйка привела якогось дядька, і той вивів їх усіх кудись геть - із хати, із уламків звичного життя.  
...В мене потім часто з'являлася думка: а що, як ми усі, разом з котом, загинули якраз тоді, тієї ж миті, коли по нас вгатило ударною хвилею? І все, що було потім, - лише посмертне перебування в чистилищі, чи то вже в пеклі. У темряві. Під землею. Очікування кінця з примарною надією на порятунок...  
Кіт не думав нічого того. Тварини існують тут і зараз, і для нього все було - тільки холод, і коливання переноски, коли його несли вниз, і вниз, і вниз. А потім холод, вогкість і темрява. Темрява без кінця і краю.  
І все ж таки то було чистилище, бо пекло було нагорі. Через дві години після того, як кіт і його люди спустилися до підвалу, багатоповерхівка над їхніми головами загорілася і вигоріла вщент. 
Котові було холодно. Від бетонних стін тягнуло сирістю, і хоч переноску було поставлено на стілець і обернуто з трьох боків ганчір'ям, все одно холод пробирав до кісток. Було темно і лячно, і спочатку він навіть не торкнувся їжі, що була покладена в мисочку в переносці, а воду перекинув прямо собі на покривальце. Від того стало ще холодніше.  
Він не відразу помітив, що в невеличкій кімнатці є ще двійко людей, крім хазяйки і її матері, і ще один кіт, сіамець. Той сидів у кошику тихо, а Зефір кричав і бився в переносці, обурений обмеженням своєї волі. Хазяйка іноді брала його на лежанку з ковдрами, де спали вчотирьох, і він заспокоювався. Ненадовго. Природна цікавість брала своє, і він волів обстежити свою нову територію. Недобра хазяйка відразу саджала його назад до переноски, боючись, що він викачається в пилюці і забруднить своє біленьке хутро. Або, ще гірше, дочекається, коли прочинять двері, і втече. Одну кішку вже загубили так, і потім розшукували по всьому підвалу. Здається, не знайшли. Інші підвальні кімнати теж були зайняті людьми; в декількох були коти і собаки. Собакам треба було гуляти, і їх вигулювали підвальним коридором; це було ще одною причиною тримати котів під замком.  
Кіт протестував: раніше йому дозволялося гуляти по всій квартирі, а тепер він був у тісній і темній в'язниці; він лементував і борсався, перекидав їжу і воду; чутливий до запахів, він раніше ніколи не ходив до лотка двічі, а тепер його підстилки пропахли сечею. Хазяйка полоскала їх у воді, що текла з пробитого водогону в коридорі, але те не дуже допомагало. І сушилися вони довго. Весь світ став темним, вологим і холодним. А йому було самотньо і страшно.  
Він ніколи не переносив самотність. Ще п'ять років тому, малим кошеням, варто було хазяйці вийти до магазину чи у справах, - він біг за нею до дверей, а потім розпачливо плакав так голосно, що було чути через три поверхи. А коли вона поверталася, кидався назустріч, як вірний пес. І от тепер втілився його найбільший кошмар: його закрили в холодній клітці і покинули в темряві. Напризволяще. Він кричав і плакав, і не припиняв спроби втекти з переноски, і хазяйка врешті-решт махнула рукою і стала його випускати, коли була "вдома". Коли не ходила до колодязя за водою або на окраїну міста до черги з їжею, вже не здригаючись від пострілів, вибухів чи свисту мін. Нехай би раз - і все скінчилося, думала вона. 
Перше, що зробив кіт, коли відчув відносну волю - викачався в пилюці.   
...Скільки часу потрібно людині, щоб перетворитися на бомжа? Два тижні під землею без газу, струму і водогону. Два тижні готування страв на вогнищі: чорний попіл осідає і в'їдається в шкіру рук і обличчя. Два тижні в Маріуполі.  
Скільки часу потрібно коту? Ще менше... 
Він не був більше біленьким. Брудно-сіра шерсть збилася в ковтуни, хоч спершу його й намагалися вичісувати. Все те вже було неважливе. Важливим було те, що він мав що їсти. Хазяйка потроху ділилася кормом з іншими котами, що жили в підвалі зі своїми людьми. Сіамець сусідів шипів і намагався напасти, то їх випускали гуляти по кімнаті окремо. Деколи забігали діти. Сіамець ховався, а Зефір довірливо виходив назустріч. Обережно обнюхував дитячі руки і підставляв під пестощі лоба або шийку. Співав їм свою муркітливу пісеньку - єдине, що він умів.  
Так минув майже місяць. Глухий кіт не відчув, що пострілів і вибухів поменшало. Поменшало й людей у підвалі - тих, кому було куди піти. Зефіру з хазяйками і ще кільком сусідам іти було нікуди.  
І вони вирішили їхати.  
Того дня Зефір знову побачив світло. Його винесли нагору, і неяскраве сонце весняного ранку засліпило його. Він звернувся клубочком у кутку своєі пластикової в'язниці. Потім його несли. Потім довго стояли у натовпі. Нарешті під'їхав зелений мікроавтобус, і хазяйку з її матір'ю всадовили попереду, а переноску колишні сусіди увіпхнули комусь у задні двері, і коли автобус поїхав, змучені і втомлені пасажири всміхалися котові ("Диви, який великий! Білий...") і передавали переноску з білим котом із рук у руки, поверх голів, уперед, поки вона не опинилася у хазяйки.  
Коротка подорож зруйнованим містом. Кіт жив на вулиці ще кошеням, потім п'ять років лише визирав з вікна, тож не дивувався тому, що було - і що стало; хазяйка не дивувалася теж, бо вже ходила руїнами в пошуках води і їжі; тільки стара мати, що вперше вийшла з підвалу, охкала і бідкалася.  
Мікроавтобус висадив усіх на околиці. Далі вони дісталися АЗС; підвальний сусід, батько трирічного хлопчика, що грався з котом у підвалі, вів матір хазяйки. Хазяйка ж, зашпортуючись, майже не відчуваючи ніг, тягла валізку, рюкзак, переноску і пакета з речами кота. Другий, великий, автобус відвіз їх до пункту фільтрації.   
...Мене завжди дивувало, як інші люди завжди знають, що казати, що робити і куди йти. Навіть у підвалі в них був повний набір для виживання: запас ковдр, води, їжі і ліків, великі і малі ліхтарики; знання, як скласти піч із цеглин і як здобути струм з автомобільного акумулятора. Я завжди гублюся в критичних ситуаціях. Я не знаю, що робити...  
Склавши речі і кота біля матері на лавці, хазяйка знову зникла. Кіт був глухий і не чув вигуків: "До Бердянська і Запоріжжя!", а вона почула. І далі знов була дорога - у старенькому авто, з відчайдухом-водієм ("Алло, Миколо! Який, кажеш, бік траси заміновано? Оке-ей..."), з новими сусідами, літньою сімейною парою, що везли дві здоровенні сумки і дві переноски. Їхні коти й кішки були менші за Зефіра і вмістилися по троє в переноску. 
- Сколька ж у вас катов? - питали на блокпостах люди з автоматами, і хазяйки гукали їм у відповідь:   
- Сім! - для вірності показуючи на пальцях. Солдати сміялись, хитали головами і іноді пропускали авто з сімома котами, не роздягаючи чоловіків і не доскіпуючись до документів.   
- Добре, що ми уникнули тої фільтрації, - казала між блокпостами друга жінка. - Вони відправляють людей до Ростова, до табора, а з тваринами не можна. Наших котів просто повикидали б.  
Скільки життів у кота? Скільки у кота удачі? Чи береже ця удача і тих, хто поруч?   
Надвечір благополучно дісталися до Бердянська. Водій залишив пасажирів у хостелі: світло! Холодна вода! Обігрівач! І чорт з ним з газом. Хазяйка і її мати дістали кімнату з новою сусідкою, і кота випустили, бо досить уже сидіти в клітці. Він вийшов, боязко роззираючись навкруги... походив трохі по теплій і світлій кімнаті... і сховався назад до переноски.   
Тут теж були діти, вони забігали подивитися на кота і погладити його, а він співав їм свою муркітливу пісеньку. Бо це було єдине, що він умів. 
Наступного ранку була спроба виїхати далі. Невдала. Півдня простояли на трасі і повернулися до того самого хостелу. З одної пастки - в іншу. Чи є межі розпачу? І надії? Коти про те не знають... 
А ще через день їм пощастило. Нова сусідка, той самий водій-відчайдух і ще дівчина. Авто, забите речами ущент. На блокпостах глузували: "Ти решил заработать па максімуму?", вимагали документи, трошки м’якшали, побачивши стару бабцю і переноску. Кіт не вередував. Згорнувся клубочком і не знати було, чи їв і чи пив. Він не знав, що вони їдуть за гуманітарною колоною, не знав, що їдуть на волю. Підняв голову, коли переноску захитало, бо люди в авто закричали, побачивши на стовпі при дорозі жовто-блакитні стрічки. 
- Вітаємо в Україні! Хто у вас там - кішка, собачка? - спитав - нарешті українською - дядечко на першому блокпості.   
- Котик! - радісно відповіли йому. 
Вночі вони були в Запоріжжі.  
- Від нього пахне, - сказали хазяї хостелу, де вони зупинилися на ніч. - В нас євроремонт, і ми зазвичай не пускаємо з котами.   
- Розумію, - сказала хазяйка, і наступного дня вони сіли на евакопотяг до Львова. Діти у вагоні заглядали до переноски, відкривали дверцята і гладили кота, а він співав їм свою пісеньку, єдине, що умів. 
У Львівському притулку для біженців було тридцятеро людей на карематах і чотири коти. Зефір насторожено ходив між карематами і людьми і принюхувався. Запах був важкий. Люди були різні.   
- Чому ви не виносите вашого кота на двір? Нехай там ходить до туалету.  
- Бо це кіт, а не собака. Він на вулиці не бував майже ніколи. Він там сяде, зіщулиться і буде сидіти, який туалет.   
- Тут притулок для людей, а не котів, - казала жіночка-начальниця. - Віднесіть свого кота в окрему кімнату і там його навідуйте. 
В окрему кімнату? Кота, що більш за все на світі боявся бути сам?   
Хазяйка спробувала знайти компроміс. Вона тримала кота біля себе вдень, а на ніч виносила з переноскою, лотком, водою і їжею до тої окремої кімнати, щоб його точно не звинуватили в якійсь халепі. Кожну ніч кіт кричав і плакав, розсипав їжу і перевертав лоток. Кожного разу він думав, що його кидають назавжди. Сторожі скаржилися хазяйці. Інші три коти жили з хазяями і ходили, де заманеться, і вели себе тихо. Якось один з них, малий сірий котик, напудив комусь на одежу. Його викинули надвір. 
"Колись так викинуть і мого, - у відчаї думала хазяйка, - а я не зможу його захистити. Я вже й сама ледве ходжу. Чи на те ж він переніс бомбардування, підвал і божевільну подорож дорогами війни? Вижив у Маріуполі, щоб загинути у Львові?" Білий, глухий, домашній - на вулиці такі довго не живуть...  
Люди важливіші за котів, хто б сперечався. “Який милий котик, гарний, доглянутий,” - кажуть, коли в нього є господар. Кіт сам по собі... на жаль, нічого не вартий. У кращому випадку пожаліють, у гіршому копнуть ногою. Більшість не зверне уваги. Кому є діло до кота, коли в людей немає дому? 
У довоєнному житті хазяйка давала уроки англійської онлайн. Два її колишніх учня, іспанець і поляк, написали їй у скайп, щойно з'явився зв'язок. 
- Don't worry, - написав Матеуш із Польщі. - Я заберу тебе з мамою і котом.   
Того ж дня кота чекало ще одне випробування: щеплення і чіпування. Він виніс його стійко. Назавтра прибув Матеуш, і почався новий довгий і виснажливий шлях. Кіт змирився, більше не стрибав у переносці, тільки жалібно нявкав. Хазяйка або її мати просовували пальці крізь гратки дверцят, він обнюхував їх і заспокоювався. У нього більше не було дому, але були вони - дві його людини.  
На кордоні його віднесли до ветеринарного намету, але огляд тривав недовго: Зефір мав новенькі паспорт і чіп, і нарешті всі рушили далі.   
По приїзду до Кракова у хазяйки ще лишався корм, придбаний в останній день маріупольського зоомагазину. В Зефіра з'явилися новенькі мисочки і новий лоток, тепер він міг досхочу гуляти великою, теплою і світлою квартирою, виходити на балкон і гріти черевце на квітневому сонечку. Його скупали - він страшенно верещав від таких знущань, але не образився. Він надто любив свою хазяйку. Вона знову пестила його і гладила, а він співав свою муркітливу пісеньку і спав у її ногах. Як колись. Як удома.  
Чи буває щасливий кінець для кота-біженця? Через два тижні хазяйка і її мати поїхали до Німеччини, бо хазяйка потребувала лікування. Знову тягати безневинну тварину по таборах? Ні. Зефір залишився в Матеуша.  
- Я не можу більше тримати його в себе, - написав Матеуш через місяць. - Моя власна киця живе у моїх батьків, і їй час додому. А Зефір... весь час плаче так, що чути з четвертого поверху. Я не можу працювати, і сусіди скаржаться. Ветеринар каже що кіт здоровий. Плаче, бо сумує за хазяйкою. 
- Я не можу його забрати, - відповіла хазяйка, - ми самі в приймах... Що ж робити? 
- Don't worry, - сказав Хосе, її другий колишній учень з Іспанії. І створив у скайпі групу “Кіт”. Почалися перемовини: Хосе і його дівчина Ракель радилися з Матеушем, як краще перевезти кота з Польщі до Іспанії, які потрібні документи, і таке інше. Домовлялися англійською мовою, якої вона їх колись учила.  
Так до Зефірового щоденника мандрів додалася ще й подорож літаком. Хазяйці слали фото. Ось Матеуш передає Зефіра Ракель, ось Зефір в аеропорту, в літаку, удома...  
Його знову відвезли до ветеринара, цього разу іспанського, щоб підібрати заспокійливе, а той виявив, що в кота немає антитіл до сказу. І забрав його на карантин.  
Три тижні в клітці. Знову в клітці. Скільки може бути кліток у житті одного кота?  
- Такий гарний котик! Такий лагідний! - казав персонал ветеринарної клініки. Кіт охоче йшов до рук і підставляв лоба і шийку, і співав їм свою муркітливу пісеньку. Бо це було єдине, що він умів.  
Йому справили новий європейський паспорт і нарешті визначили породу: норвезький лісовий. А в графі “Стать” написали: “мачо”. 
Через три тижні Хосе і Ракель забрали його додому. Виявилося, що, крім оливок, Зефір залюбки їсть кальмари і козячий сир. І він їм муркотить.  
Чи мріють коти про майбутнє? Чи сподіваються на краще? Хтозна. Він просто живе. Просто любить тих, хто поряд, і тих, хто поки що далеко. І співає свою пісеньку, бо це єдине, що він уміє.