Кіт. Коханець. Чоловік

У мене їх було троє... Троє чоловіків, які час від часу кружили серце так, що я вважала себе найщасливішою жінкою в світі. Але поряд із тим, змушували голову думати про важливі речі...

У мене їх було троє... Кіт, коханець, чоловік. Три найрідніші душі, і водночас три найбільших вчителя...

Вечір напередодні свята. Дім готовий до свята, але я трохи втомлена роком. Останнє, що треба зробити в цьому році - дописати епілог книги. Коли головний герой робить висновки, що життя нарешті налагодилось, а читач відкладає книгу з думкою, що вона оселиться на його віртуальній полиці "улюбленого".

Але... сталося, не як гадалося...

О 22:30 кіт вирішив, що ялинка заважає йому стрибати, як коню на вигулі. 

"Що ж, у тварин свої ритуали зустрічі нового року" - подумала я, взявши кота на ручки. На ялинку він все ще поглядав, але вже не так ворожо...

Я погладила кота по спинці і він опустив свою дупку і хвіст додолу. Потім почухала підборіддя (впевнена, котолюби знають цей "фокус"). І наостанок потерла спочатку ліве, потім праве вушко... І тут уже не було сумнівів - кіт розслабився, як дитина під крилом матері.

Кіт знешкоджений, ялинка врятована, книга не дописана..., на годиннику 22:50...

"Час звертатися до музи..." - подумала я, наливаючи собі ігристе...

Кіт скрутився калачиком поруч, поклавши свій хвіст на мої коліна. В домі панувала атмосфера тепла та затишку... 

"Ще встигаю..." уявно махнула собі головою і знов потягнулась до ноутбука.

О 23:05 завібрував телефон.

Я знала, хто це, ще до того, як глянути на екран.

“З наступаючим. Я думав про тебе.”

Він завжди писав на свята. І не тільки.

Я відповіла "дякую... і, як завжди, не без інтриги". Легко, без обіцянок. Ми обмінялися кількома фразами - трохи флірту, трохи минулого, трохи “як ти?”. Він думав про мене вже років десять. Був час, коли оператори мобільного зв'язку мали б тушити вогонь на своїх станціях, а власники Мeta - блокувати наші акаунти за ті слова, які ми один одному писали... Коли після безсонної ночі мінус два кілограми на вагах здавалися дрібницею порівняно з безмежним голодом... Коли Морфей червонів як стиглий томат від тих сновидінь, які являлися нам, коли оператори все ж нас роз'єднували... Колись я уявляла нас разом. Він - закоханий і відкритий. Я - неприступна левиця, яка прагне уваги, компліментів і драматичних зізнань. Але рішучий крок так і не був зроблений. Наше спілкування залишилося "коханням - зітханням". Для себе я охрестила його "електронним коханцем" - чоловіком, який давав мені відчуття таємної коханки в його нічних фантазіях... Але, окрім емоцій, він більше нічого і не давав...

"Ти ж знаєш, що я заміжня..."

"Це не заважає мені думати про тебе..."

Якщо чесно, мені його думки теж не заважали.

- Просто є люди, які не хочуть брати на себе відповідальність, - сказала пошепки коту. - Він - за мене, а я - за його думки про себе.

Кіт відкрив одне око.

"Не бери до серця" - подумав кіт і закрив око. 

В системі координат кота існували тільки реальні речі: повна миска смаколиків, тепла лежанка біля вікна, вазони, які можна перекинути... Він навіть з іграшковими мишами не грався. Кіт любив свіже м'яско, теплу постіль, міцні обійми, кілометри нагладжувань його блискучої шерсті і ... справжність.

А справжнім у житті був чоловік. І справжнім ліжком для кота (кіт міг спати на чоловікові з пів ночі), і справжньою опорою для мене. З чоловіком все сталося швидко, без драм. Одного дня він просто посеред нашої розмови за кавою сказав: "Переїжджай до мене. Речі перевезу, полички в шкафчику вже звільнив". І все. Це була крапка. Та сама жирна крапка, яка стала закінченням життя на дві квартири і початком партнерства.

Він не виписував романтичних слів крейдою на асфальті, не сипав пелюстки троянд у гарячу пінну ванну... Він був поруч. Навіть тоді, коли це не виглядало романтично.

Кіт захропів (чи сняться їм сни?)... Телефон ще раз пискнув (це буде знову нескінченна переписка)...

Тим часом годинник показував 23:25.

- Ти не бачила штопор? - почувся голос з кухні.

- Я вже відкрила шампанське...

- Не можеш дописати?

- Не можу, - киваю на кота, який по-царськи виклав хвіст на мої ноги.

- Зараз врятую, - чоловік виглянув і знов сховався за дверима з ножем в руках - Салат знов без майонезу?

- Ти ж знаєш! - крикнула, щоб він почув на кухні.

- Знаю! - І вже тихіше,  - все одно питаю. Раптом щось змінилося.

Я засміялася. Знаю, він теж. Бо ж знаємо і він, і я - не змінилося.

Тим часом на годинник віщував: за десять хвилин - новий рік...

З чоловіком ми ніколи не говорили про складні речі. Зазвичай про настрій, про роботу, про немитий посуд. Але знали один одного до дрібниць - і цього, чомусь, на двох вистачало.

Чоловік склав салат в миску, налив собі келих ігристого і прийшов до нас з котом. Кіт перебрався до нього на ноги (чоловік не заперечував. Вони давно знайшли спільну мову). Але хвіст він "довірив" мені, вмощуючи його поперек моїх ніг.

Телефон знову пискнув.

Кіт муркотів.

Чоловік обійняв за плечі. І торкнувся келихом мого. Без пафосу, без тостів, без шалених слів кохання.

На годиннику 23:55.

Час на загадування бажань. Але вперше за ці роки мені не здається, що чогось бракує.

Любов буває різною. Пухнастою, яскравою і трохи інтригуючою, тихою. І найцінніше - вона справжня. Її можна відчути у коті під ялинкою, у чоловікові поруч, у келиху шампанського, що грає світлом, і навіть у тінях тих, хто нагадує про до біса шалені дні...

На годиннику 00:00.

Феєрверки вибухнули за вікном. Кіт ліг під ялинкою, телефон ще раз пискнув.

- Ну що, дописала? - запитав чоловік, прибираючи зі столу, за який ми так і не сіли.

- Ні… - відповіла я, сміючись у відповідь. - Книжкові історії будуть завтра. А сьогодні - хай кожен допише ще один розділ своєї історії, щоб впевнено почати новий...