1

Він стояв струнко. Чорна шерсть блищала на ньому, коли крізь вікна вагону пробивалося світло. Маленьке кошеня поруч постійно щюрилося від відблисків. Його мати намагалася прикрити очі невгамовному маля, але той постійно виривався.

Вся ця картина викликала усмішку у детектива. Він не підозрював що і є причиною грайливості бешкетника. Вигляд дорослого кота у чорній шляпі завжди привертав увагу мешканців метро. Так-так, саме мешканців. Надто вже сильно полюбляють коти селитися в парках, під'їздах і метро. Таких пухнастиків називали “вільними”. Детектив таким себе не вважав. Для нього звичайне життя з рабами було цілком задовільним.

Потяг надземного метро зупинився. Мур, як частенько називали його друзі, ще раз усміхнувся кошеняті, і вийшов на вулицю.

Станцію, де знаходиться його офіс, знову заполонили протестуючі. Кілька молодих кішок і котів висловлювали своє незадоволення експлуатацією людей. Вони постійно лізли їм під ноги, терлися мордочками, обвивали ноги хвостами, загалом робили все, щоб саботувати роботу людей.

Та сьогодні детектива не нервували молоді студенти. Нічого не могло зіпсувати йому настрій. Нічого, крім колишньої.

Увійшовши в свій кабінет, який знаходиться не в найпрестижнішому місці, кіт помітив знайомий рижий хвіст. Колишня подруга мала погану звичку - задерти ногу і… мабуть не варто про це розповідати. Мур теж так робив, але не публічно.

– Ти не радий мене бачити? – Запитала Білка у свого колишнього.

Вона навіть не опустила ногу, перед тим як звернутися - яка ганьба.

Саме так розмірковував Мур, не бажаючи дізнаватися чого їй треба.

Кілька людей пройшло між ними, переносячи вантаж, що трохи затримало небажану гостю.

– Навіть не привітаєшся? Завжди ти був букою. Досі не забув образу? Подумаєш - зрада.

– Я не через зраду покинув тебе.

– Невже? Тоді через що?

– Через твою огидну звичку вил… – Мур осікся, бо його почало нудити.

Характерний звук привернув увагу людей, що не забула прокоментувати Білка.

– Чого ти тут працюєш? Досі не заробив грошей на більш пристойний офіс? Тут повно людей. Тобі не соромно приходити сюди?

– Не більше ніж знати тебе.

– Грубіян! – фиркнула кішка і ростягнулася прямо під ноги перехожій людині. Та зупинилася. Нахилилась, та почала гладити кішечку.

– Це саботаж. Припини. Люди мають працювати.

– А ось тут я не згодна.

– Ти ніколи не погоджувалася зі мною.

Білка голосно засміялася. Людина, що гладила її, помітила нявчання і почала ще інтенсивніше водити рукою по рудій шерсті, але кішкчка підвелася, і підійшла до колишнього.

– Взагалі то я прийшла попросити про допомогу.

– Чого мені тобі допомагати?

– Бо це твоя робота.

– Спочатку скажи у чому справа, а там…

– А там все просто. Зникла одна із студенток, яка частенько приймала участь у моїх мітингах.

– Отих дурнуватих протестах проти експлуатації людей? Цікаво, якої цілі ти добиваєшся?

– Щоб людей припинили експлуатувати.

– Хіба вони не добровільно працюють?

– Невже ти так гадаєш? Хіба тобі не зрозуміло що їх змушують?

– Як цих велетнів можна змусити щось зробити? Вони добровільно працюють на нас, через нашу… ну…

– Ми для них наркотик. Так само як для нас м’ята.

– Не говори це слово. Надто вже багато життів воно зруйнувало.

– А ти знав що її вирощують люди.

Від здивування Мур впустив олівця. Досі він не вірив в чутки, ніби м’ята росте не на диких полях, а на спеціальних фермах. От тільки була одна деталь в характері Білки - вона полюбляла приголомшити якою небудь новиною. Цього разу теж існувала небезпека, що колишня каже правду.

– Тільки не кажи що ти щось знаєш – промуркотів він.

– Не будь мурлом. Зникла студентка якраз шпигувала для мене за однією з таких ферм. Минулого тижня ій на ногу наступила людина, а тепер вона взагалі зникла. Не думаю що це випадковість. Ось.

Білка кинула на робочий стіл особисту справу молодої кішки на ім’я Принцеса. Потім повільно розвернулася і пішла, через що людина, яка проходила повз, ледь не перечепилася.

– Чого ти став? – Гнівно запитав у людини її людина-шеф.

– Тут кішки так мило мурчали між собою.

– Годі байдикувати. Рухайся. Коти самі себе не нагодують.

Мур спокійно дивився як його колишня віддаляється. Її хвість стирчав рівно догори, через що детективу нестерпно захотілося підбігти і обнюхати Більку, та дисципліна взяла гору.

Взявши справу Принцеси, детектив спочатку швидко пролистав документ, після чого розпочав більш детально вивчати справу.

Студентка виявилася трьох кольоровою молодою кішечкою, яка навчалася в університеті прикладного вилизування шерсті.

– Завжди потрібна професія – промявкав Мур.

Далі пішли численні штрафи за несанкціоновані протести. Загальна сума вражала.

– Звідки у тебе такі гроші кицько? – За звичкою заговорив сам до себе Мур – чи не втрапила ти в халепу?

Останнім був папірець написаний від руки. Написала його, звісно ж, сама Білка. Як завжди вона не вдавалася в деталі, тому на сірому клаптику чорніли лише два короткі речення: “Принцеса зникла в південному пустирі. Запитай у Глюка”

Хто такий Глюк, детектив навіть не здогадувався.

Взявши слухавку свого древнього телефону, детектив навіть не помітив як набрав номер телефону свого старого друга.

– Привіт Кабан – привітався Мур, дочекавшись поки на другому кінці відповіли – Ти знаєш шпану з південого пустирю?... Тобто?... А про Глюка щось знаєш?... Ніколи не чув?... Я не хочу тобі проблем… Гаразд. Бувай.

Детектив гучно поклав слухавку. Від різького удару аж шерсть розлетілася з його лапи.

– Товстий хитрун – прошипів він собі під ніс – чого Кабан так боїться?

Схопивши капелюха, Мур побіг на двір. Рухаючись так, щоб не заважати людям, детектив минув три приміщення перш ніж опинитися на вулиці.