Частина перша. Частина остання.

Кісткове Лихолісся

Важкі підковані копита зіштовхувалися із землю не перестаючи. Скрипіли колеса карети, скрипіли дерева навкруги. Це був не просто звук, це була темна, хрипла пісня. Кісткове Лихолісся не було простим лісом. Кажуть, тут пропадали люди, ба, навіть цілі армії. Мало хто наважувався йти шукати тих, хто мав невдачу загубитися тут. Це було занадто древнє місце, його боялися і поважали. Якщо вже ліс когось забрав, значить так тому й бути.

Ніздрі коней виштовхували повітря і воно перетворювалось в пару. З ротів людей також виривалися ці невеличкі хмарки туману.  Проте на відміну від коней, чиї вуха безперестанку дригалися туди-сюди, люди були більш спокійні. Принаймні той страх, що холодними вогкими кігтями скріб їм нутрощі не вирвався назовні.

У кареті було досить світло. Для того, щоб рухати її, в неї запрягли, мабуть, найкращих коней у ста лігах навкруги. Тому князь Мстислав Розорозький і ті, хто супроводжували його, зазвичай рухалися досить швидко, хоча зараз, аби коні могли спочити, карета котилася не швидше пішої людини. Володар цих земель їхав разом зі своєю дружиною і двома дітьми. Із Оршти вони рухалися назад в столицю, у Розоріг. Мстислав, що тільки но повернувся з переговорів із іноземними королівствами, тепер повинен був їхати на далекий схід, де бойові знамена кликали його на війну. Однак шлях його збігся на короткий час з його дружиною, тому він вирішив, що проводить її до Розорогу. Чоловік із довгою бородою, що була випалена сонцем, війнами й літами до попелястого кольору, сидів поблизу освітленої колиски. Там, зиркаючи на батька широкими зеленими очима, лежало маленьке дитя, чия голова лиш місяць назад встигла покритися волоссям. Мстиславу завжди бракувало ніжності як з дружиною, так і з дітьми, він був воїном, дипломатом, однак ніяк не гарним сім’янином. Однак батьківська рука, що звикла тримати в своїй руці меч, зараз гралася з маленьким Олежком так ніжно, як тільки могла. Княгиня Олена, його дружина спостерігала за цим із втомленою посмішкою. Потім вона відвернулася туди, де темрявою ночі виднівся вихід з карети. Мстислав побачив погляд жінки і також подивився назовні.

Там, попри постійний важкий скрип лісу, були чутні веселі голоси. Коні були нажахані і втомлені так сильно, що їхня хода була не надто швидше ходи людської. Тому супроводжуючі княжу сім’ю і собі злізли з своїх скакунів й шли тепер пішки. Олег Старший, майбутній претендент на престол не зміг не скористатися можливістю і ще надцять хвилин назад, чкурнув із теплої карети «подихати свіжим повітрям». Так як перехід був у межах Розорозської Русини, то справжніх дружинників у супроводі Мстислава майже не було. Здебільшого, тут їхали боярські діти, що лиш нещодавно навчилися користуватися списом, щитом й сідлом. Однак для Олега Старшого, якому минало тільки лиш дев’ятнадцяте літо, компанія була що треба.

Демка, Олешка і Артема йому не могли замінити ні знатні дівчата, ні розкіш княжого дому, ні навіть можливість у майбутньому стати князем князів Розорозської Русини. Адже для нього – уся країна без цих трьох – лиш поле та каміння.

- Та я кажу вам, - мовляв Олешка. Його очі зиркали з-під конічного шолому, що був для нього трохи завеликим. – Мені бабуся розповідали! Вони тут все знають. Кажуть, це не ліс скрипить, - палець Олешки піднявся догори. – Це то мерці хриплять!

- О-о-о… - Сказав Артем. Його зовнішність була найдорослішою із усіх, хоча натура була найбільш дитячою. – То може тут десь й мій дідусь співає?

Демко й Олег засміялися. Олешко блимнув очима на Артема й зітхнув.

- Ну… Ліс так гарчить, що може й справді то твій дідусь.

Знову роздався сміх, проте зовсім не гучний, тихий, ледве чутний з-під скрипу деревини. А й справді, цей гуркіт трохи нагадував стогнання людини. Тихе, хрипле та глухе. Будь які інші звуки ніби потопали у цьому стогнанні так само, як світло ліхтаря, що був прив’язаний до списа Демка потопало в темряві ночі. Навіть стовбури найближчих дерев ледве були видні уночі. Лиш тьмяні зорі, що іноді з’являлися з-поміж товстого покрову листя десь нагорі іноді нагадували, що це все ще Розорозська Русина. Мабуть, вже дуже скоро там, у далечі, з’явиться поодиноке світло ліхтарниці нагорі столичної церкви. Якщо і є в цьому лісі щось потойбічне, то воно неодмінно зникне, коли побачить божі промені. Однак зараз, пересуваючись в майже абсолютній темряві, сподіватися можна було лиш на ті амулети, що носилися на шиї.

Груди Олега були щедро всіяні подібними речами. Там можна було побачити й ікла вовків, що були залиті бронзою, й дивні, хитро заплітені знаки із золота, що повинні були відганяти усе нечисте від наступника Мстислава Розорозського. Щоправда усі ці речі йому подарував не батько й не мати. Видча Спілка із Оршти, зібрання старих та дивних людей, яких неважко було сплутати з волохатими звірями – ось хто приніс Олегу ці знаки. Щоправда, тільки йому, адже малого Олежка такою увагою обділили. Стоячи там, приймаючи дзвенячі залізні намиста декілька тижнів назад, Олежко не придав усьому цьому великого значення. Він був улюбленцем народу і за проханням батька дозволяв собі приймати деякі подарунки. Але зараз, годинами ідучи по нескінченному Кістковому Лихоліссю, він вже був готовий повірити у силу усіх цих речей.

Коли вже коні дещо спочили і молоді дружинники вирішили знову залазити у сідло, через густе листя почулося різке вовче виття. Воно спинилося через мить після того, як почалося. Хлопці завмерли. Продовжили йти пішки, озираючись. Ще не вистачало, щоб кінь скинув їх наземлю.

- Вовкулака… - прошепотів Олешко, та шепіт його було неприродньо добре чути. Мабуть, навіть гілки й дерева припинили стогнати.

- От вже й тобі на! – буркнув Демко. – А може це просто собака розорозська, га? Знав би ти, як вони виють, та ще й по ночі, то тікав би із столиці тїєї ж ночі… Ет, теж мені ще.

Олешко був із заходу, не місцевий. Ніхто чомусь не засміявся. Коли Демко навіть й старався шуткувати, все одно говорив занадто серйозно.