Дощ ущух, залишивши після себе холодну, важку тишу. Кайрос стояв на краю плато, дивлячись у бік далеких вогнів Міста Тисячі Духів. Тріщини на його кістках пульсували глухим болем порожнечі. Обвуглений посох Ліри все ще був прив’язаний до ребер, а в грудній клітці два з’єднані фрагменти Серця Кістки горіли тихим, настирливим вогнем.

Раптом повітря навколо нього загусло. Не від присутності ворога, а від чогось старішого, могутнішого. Земля під ногами ледь затремтіла, а в порожнині черепа пролунав голос Морвейна — цього разу не тихий шепіт, а потужний, грімкий наказ бога війни.

«Ти втратив першу живу нитку, воїне. Але втрата загартовує. Ти довів, що гідний. Прийми мій подарунок. Не як милість, а як зброю.»

Перед Кайросом розірвалося повітря. З тріщини в реальності, оточеної червоно-чорними іскрами, матеріалізувалися два предмети. Першим з’явився меч. Довгий, важкий бойовий клинок, викуваний ніби з самої крові древніх битв. Лезо палало глибоким, внутрішнім вогнем — не яскравим полум’ям, а контрольованим, гнівним жаром війни. По всій довжині клинка викарбувані руни Морвейна: стародавні символи сили, крові та нескореності. Рукоять була оздоблена кістками та чорним металом, ідеально лягаючи в кісткову руку Кайроса.

Вогняний Меч Війни.

Коли Кайрос стиснув рукоять, полум’я мечу відреагувало на його некромантську сутність. Вогонь змішався з тінню, створюючи палаючі фіолетово-червоні язики. Один легкий помах — і повітря розітнулося з гарячим свистом. Меч не просто різав. Він палив душу, залишаючи після себе рани, що не гоїлися звичайною магією.

Другим подарунком стала броня. Колись вона належала йому за життя — важка пластинчаста броня майстра бойових мистецтв королівства Вел’Тар, викувана з темного сталі та посилена благословенням Морвейна. Тепер вона повернулася, відновлена, але все ще носила сліди древньої битви: подряпини, вм’ятини, старі плями крові. Броня матеріалізувалася навколо його кісток, ідеально підлаштовуючись під скелетну форму. Нагрудник закрив ребра, наплічники лягли на плечі, поножі та рукавиці завершили обладунок.

Кайрос повільно провів кістковими пальцями по холодному металу. Броня була частиною нього — важкою, але не сковуючою. Вона посилювала потік некромантської енергії, роблячи «Оболонку Тіні» міцнішою.

Але він не зупинився на отриманому. Сидячи на мокрому камені, Кайрос використав нову силу фрагментів Серця та Вогняного Меча, щоб вдосконалити подарунок. З кінчиків пальців вирвалися тіньові нитки, змішані з полум’ям меча. На плечах броні він викував гострі, загнуті шипи — не просто для краси, а як зброю. Тепер кожен поворот корпусу в «Кістковому Вихорі» міг розірвати плоть ворога, а удари плечима стали смертельно небезпечними.

На поясі, точно над фрагментами Серця Кістки, він вигравірував великий череп. Руни Морвейна спалахнули навколо нього, а всередині черепа запалав маленький вогник, що постійно горів. Це був символ: нагадування про смерть, яку він несе, і про те, ким став.

Коли вдосконалення завершилося, Кайрос підвівся. Броня тихо клацнула, ідеально підлаштовуючись. Вогняний Меч Війни горів у правій руці, відкидаючи на скелі моторошні тіні. Він виглядав як справжній втілений кошмар — скелет-воїн у темній шипастій броні, з палаючим мечем і черепом на поясі, що світився червоним.

Морвейн засміявся низько, задоволено.

«Тепер ти не просто посланець. Ти — мій Кістковий Лицар. Жнець відчує це. І наступного разу ти будеш готовий.»

Кайрос зробив кілька пробних рухів. Шипи на плечах заскрипіли, меч описав дугу, залишаючи за собою слід палаючої тіні. Сила була справжньою. Але разом із нею прийшло нове усвідомлення: кожен подарунок бога забирає ще частину колишньої людяності.

Він востаннє глянув на місце, де загинула Ліра, і тихо промовив:

— Це і для тебе теж.

Потім Кайрос рушив уперед, до Міста Тисячі Духів. Броня важко ступала по мокрій землі, меч ледь-ледь шипів від дощових крапель, а череп на поясі горів рівним, незгасним вогнем.

Перша частина закінчилася. Нова, жорстокіша, тільки починалася.