Дощ не вщухав. Він лив уже третю добу, ніби небо Аетерії оплакувало втрату, якої Кайрос не міг собі дозволити. Скелет ішов сам. Без клацання посоха Ліри за спиною, без її сухих жартів, без тепла її вогню, що іноді торкався його кісток. Посох дівчини він ніс прив’язаним до ребер — обвуглений, але все ще трохи теплий. Амулет з її шиї бряжчав тихо при кожному кроці, ніби нагадував: ти не зовсім сам.

Кістки Кайроса були пошкоджені. Тріщини від блискавки Зет’хара повільно затягувалися некромантською енергією, але біль — не фізичний, а порожній — залишався. Кожна тріщина відлунювала в черепі спогадами: її сміх після битви з гарпіями, дотик руки до його плечової кістки, спільний «Вогняний Кістковий Вихор». Тепер усе це згасло.

«Живі завжди гинуть першими», — знову пролунали в голові слова бога-узурпатора. Кайрос стиснув кулак так сильно, що кістки заскрипіли. У порожній грудній клітці фрагменти Серця Кістки пульсували сильніше, ніж раніше. Вони повертали не лише спогади про зраду, а й емоції. Справжні. Гострі. Гнів, що палав холодним полум’ям, і щось гірке, схоже на жаль.

Морвейн мовчав довго. Коли бог нарешті заговорив, його голос був стриманим, майже поважним:

«Ти відчуваєш це, воїне. Повернення. Біль — це доказ, що ти ще не повністю мій. Використовуй його. Не дай йому зламати тебе.»

Кайрос не відповів. Він продовжував іти через похмурі пагорби, що вели до Міста Тисячі Духів. Ландшафт змінювався: з’явилися перші ознаки цивілізації — зруйновані придорожні вівтарі, спалені ферми, силуети далеких мурів. Але на душі було порожньо.

Уночі, біля маленького притулку під скелею, він зупинився. Дощ стікав по його черепу. Кайрос сів — вперше за багато днів. Кістки клацнули. Він витягнув обвуглений посох Ліри і поклав перед собою. Потім, використовуючи некромантію, яку навчила його відьма Еліра, він витягнув тонкі фіолетові нитки з власних кісток і обвів ними посох.

Це не було підняттям мертвих. Це було прощанням.

— Ти мала жити, — тихо скреготнув він у темряву. — Ти показала мені, що навіть скелет може відчувати тепло. Я продовжу. За тебе.

Нитки на мить спалахнули м’яким зелено-золотим світлом — відлунням її елементальної магії. Потім згасли. Кайрос відчув, як у грудях щось зрушилося. Емоції поверталися сильніше: не лише гнів, а й рішучість, і тиха, холодна печаль. Це робило його сильнішим. Гострішим.

Наступного ранку він продовжив шлях. Але спокій тривав недовго.

На широкому кам’яному плато, де вітер свистів особливо пронизливо, Кайрос відчув присутність. Повітря стало важчим, ніби сама смерть дивилася йому в спину. Він повільно повернувся.

З туману вийшла постать. Інший скелет. Вищий, масивніший, з кістками, вкритими темними рунами та залишками чорної броні. У руках він тримав величезну косу, лезо якої пульсувало червоним. Очниці горіли глибоким кривавим світлом. Кістковий Жнець.

— Кайрос, — пролунав голос Жнеця. Глибокий, механічний, без жодної емоції. — Брат по кістках. Ти занадто швидко ростеш. Мій господар не дозволить Морвейну отримати нового фаворита.

Кайрос прийняв бойову стійку. «Оболонка Тіні» вкрила його пошкоджені кістки. Фрагменти Серця Кістки в грудях запульсували.

— Ти — те, чим я міг би стати, — відповів він. — Без волі. Без мети. Тільки інструмент.

Жнець не відповів словами. Він кинувся вперед з неймовірною швидкістю. Коса описала широку дугу. Кайрос ухилився, хребет вигнувся в неможливому куті, і контратакував «Тіньовим Ударом». Кістковий кулак влучив у ребра Жнеця, але той навіть не здригнувся. Його кістки були міцнішими, насиченими темнішою магією.

Бій вибухнув з повною силою. Жнець рухався як машина для вбивств — точні, важкі удари косою, що залишали після себе сліди розсіювальної енергії. Кайрос використовував усю майстерність «Кісткового Стилю»: «Кістковий Вихор», серії швидких ударів, некромантські нитки, що намагалися висмоктати силу з противника. Але Жнець поглинав їх майже без зусиль.

— Ти ще слабкий, — прогримів Жнець, завдаючи удару косою, який розтрощив частину руки Кайроса. Кістки розлетілися. — Я заберу твої фрагменти. І твою душу.

Кайрос відступив, регенеруючи руку за рахунок накопиченої енергії. У порожніх очницях палав вогонь. Він думав про Ліру. Про майстра Таріна. Про зраду.

З новою силою, народженою з втрати, він рвонувся вперед. Поєднав «Кістковий Вихор» з усім запасом некромантії. На мить йому вдалося прорвати захист Жнеця — кілька рун на кістках противника потьмяніли. Але Жнець контратакував потужним ударом, який відкинув Кайроса на кілька метрів. Скелет вдарився об камінь, тріщини пішли по всьому тілу.

— Не сьогодні, — прохрипів Кайрос, підводячись. Він знав, що не переможе зараз. Не в такому стані.

Жнець зупинився, ніби оцінюючи.

— Я знайду тебе знову, Кайросе. Коли ти станеш сильнішим. Тоді я поглину тебе повністю.

З цими словами Жнець розтанув у тумані, залишивши після себе лише відгомін скреготу кісток.

Кайрос стояв на плато. Дощ нарешті почав вщухати. Попереду, в далині, вже виднілися вогні Міста Тисячі Духів — місця, де духи та живі жили разом, де він міг знайти союзників, інформацію і, можливо, спосіб стати сильнішим.

Він підняв обвуглений посох Ліри і рушив далі. Перша частина його шляху закінчилася. Він вийшов із руїн самотнім, пораненим, але живішим, ніж будь-коли після пробудження.

Емоції повернулися. І вони палили холодним вогнем.