Глава 6: Храм Падлого Бога

Після кількох днів спільної подорожі шлях Кайроса та Ліри вивів їх до підніжжя Чорних Скель — похмурої гряди, де навіть птахи не наважувалися літати. Повітря тут було важким, насиченим запахом сірки та старого ладану. Фрагмент Серця Кістки в грудній клітці Кайроса пульсував сильніше, ніби вказуючи напрямок. Другий фрагмент був близько.

— Там, — тихо сказав Кайрос, показуючи кістковим пальцем на вузьку ущелину між двома стрімкими скелями. — Храм. Я відчуваю... щось брудне. Ніби хтось узурпував силу, яка йому не належить.

Ліра кивнула, міцніше стискаючи посох. Її зелені очі з золотими іскрами були втомленими, але рішучими. За ці дні вона звикла до клацання кісток напарника, до його сухих жартів і до холодної аури, яка оточувала скелета. Вони вже встигли кілька разів порятувати один одного від дрібних небезпек — зграї тенетних павуків, отруйних туманів і мародерів. Тепер їхня зв’язка ставала міцнішою.

— Дрібний бог-узурпатор, — пробурмотіла вона. — Їх багато після падіння старих. Цей, мабуть, називає себе Вел’Шааром, Пожирачем Душ. Його жерці збирають податки кров’ю з навколишніх сіл. Якщо там другий фрагмент — ми маємо його забрати.

Вони рушили в ущелину. Стіни були вкриті грубими барельєфами: спотворені обличчя, які колись зображували Морвейна, а тепер були перекреслені новими символами — кривавими очима та розкритими пащами. Чим глибше вони заходили, тим сильніше відчувалася чужа магія — липка, солодкаво-гнила, ніби мед, змішаний з гноєм.

На вході до храму стояли двоє жерців у багряних мантіях. Їхні обличчя були блідими, очі — запалими, ніби вони давно не спали. Побачивши Кайроса, вони відступили.

— Нежить! Скелет-посланець Морвейна! — прошипів один. — Вел’Шаар попереджав про тебе!

Кайрос не став відповідати словами. Він просто рушив уперед. Рух був плавним і швидким. «Тіньовий Удар», підсилений «Оболонкою Тіні». Кістковий кулак влучив першому жерцеві в груди. Фіолетові нитки некромантії миттєво ввігналися в тіло, висмоктуючи частину життєвої сили. Чоловік скрикнув і впав, корчачись.

Другий жрець підняв руки, викликаючи темну магію. З його пальців вирвалися чорні щупальця. Ліра відреагувала блискавично: вона кинула вперед «Вогняний Щит», і полум’я спалило щупальця на підльоті. Жар від її заклинання на мить торкнувся кісток Кайроса — приємне, хоч і слабке тепло.

— Разом! — крикнула вона.

Вони увійшли до головного залу храму. Колись це було священне місце Морвейна — високі колони, вівтар з червоним каменем. Тепер усе було спотворене. Стіни вкриті свіжими шрамами від ритуальних ножів, підлога липка від крові. У центрі, на розкішному троні з людських кісток, сиділа істота. Не повноцінний бог, а його бліде відображення — Вел’Шаар. Він виглядав як огрядний чоловік з роздутим животом, але шкіра його була прозорою, а всередині пульсували чужі душі, яких він поглинув.

— Кістковий посланець, — прогримів Вел’Шаар голосом, що лунав з кількох ротів одночасно. — Ти прийшов за фрагментом? Він мій. Я використаю його, щоб стати справжнім богом.

Кайрос відчув, як фрагмент у його грудях завібрував у відповідь. Другий шматок Серця Кістки лежав на вівтарі, вбудований у кривавий кристал.

Бій почався.

Жерці — їх було близько двадцяти — кинулися з усіх боків. Деякі викликали скелетів-слуг, інші — отруйні хмари. Кайрос увійшов у «Кістковий Вихор». Його тіло крутилося з неймовірною швидкістю: лікті, коліна, кулаки. Кожний удар супроводжувався викидом некромантських ниток. Один жрець розлетівся на частини, інший почав всихати, третій спробував утекти, але тіні Кайроса схопили його за ноги.

Ліра прикрила його ззаду. Вона створювала вогняні спіралі, які спалювали отруту в повітрі та підсилювали удари Кайроса. Їхня магія поєднувалася: полум’я обгортало його кістки, роблячи «Кістковий Стиль» ще руйнівнішим — палаючі тіньові удари, що залишали після себе обвуглені сліди.

— Ти рухаєшся, ніби вітер у кістках! — крикнула Ліра крізь шум битви. — Я тримаю центр!

Вел’Шаар підвівся з трону. Він випустив хвилю темної енергії — липку, висмоктувальну. Кайрос прийняв її на «Оболонку Тіні». Кістки затріщали, кілька тріщин з’явилися на ребрах, але він встояв. Відлуння порожнечі пройшло по всьому тілу — відчуття, ніби частина душі на мить згасла.

— Ти слабкий! — заревів узурпатор. — Просто купа кісток!

Кайрос стрибнув. Гнучкість скелета дозволила йому зробити неможливий поворот у повітрі. Він приземлився прямо перед Вел’Шааром і завдав серію ударів: «Тіньовий Удар» у живіт, лікоть у щелепу, коліно в бік. Кожний удар вбирав частину поглинених душ узурпатора. Ліра підтримала його потужним «Вогняним Списом», який пробив плече істоти.

Вел’Шаар заревів і спробував поглинути Кайроса цілком. Чорна паща відкрилася на його животі. Але Кайрос уже був готовим. Він простягнув обидві руки, витягнув усі накопичені нитки некромантії та ввігнав їх прямо в пащу. Разом з полум’ям Ліри це створило вибух — суміш тіні та вогню, що розірвала узурпатора зсередини.

Істота розпалася на криваві клапті та розсіяні душі, які з полегшенням полетіли вгору, нарешті вільні.

Храм затремтів. Кайрос підійшов до вівтаря і взяв другий фрагмент Серця Кістки. Коли два шматки з’єдналися в його руках, спалахнуло яскраве червоне світло. Нові спогади нахлинули: обличчя короля Елдріка, зрада жерців, остання битва. Біль став чіткішим, але й рішучість теж.

Ліра підійшла, важко дихаючи. Її щока була подряпана, але вона усміхалася.

— Ми зробили це. Ти... ти неймовірний. Навіть без шкіри.

Кайрос повільно кивнув. Він відчував, як сила росте, але й порожнеча в грудях теж.

— Дякую. Без тебе я б не впорався так швидко. Тепер... далі на північ. До міста Тисячі Духів.

Вони вийшли з храму. За їхніми спинами будівля почала руйнуватися — без свого фальшивого бога вона втратила сенс існування. Над Чорними Скелями вперше за довгий час пробилося слабке сонячне проміння.