Глава 5.1: Кістки та ніяковість

Після битви з гарпіями табір нарешті затих. Вогнища ледь тріпотіли, охоронці стогнали, перев’язуючи рани, а мули нервово пирхали, ніби досі відчували запах пташиної крові. Кайрос стояв трохи осторонь, як завжди — ідеальна статуя з кісток, підсвічена фіолетовим вогником в очницях. Ліра, вся в сажі та пір’ї, підійшла до нього з кухлем якоїсь підозріло пахучої юшки в руках.

— Ти... хочеш? — запитала вона, простягаючи кухоль. Потім зупинилася, глянула на його порожню грудну клітку і голосно зареготала. — Ой, точно. Вибач. У тебе там, мабуть, наскрізний прохід.

Кайрос повільно нахилив череп набік. Кістки клацнули.

— Якщо висипеш мені в ребра, то вийде суп у скелеті. Буде... оригінально. Може, навіть зі спеціями.

Ліра приснула від сміху так, що трохи юшки вилила собі на плащ.

— Ти щойно пожартував? Скелет пожартував?! Я думала, ти здатен лише на моторошне мовчання і клацання.

— Клацання — це моя природна мова. Ти просто не вивчила діалект «сухої смерті», — відповів Кайрос абсолютно серйозним тоном. Від цього Ліра розсміялася ще сильніше.

Вона сіла на камінь поруч. Кайрос залишився стояти. Сидіти йому було... незручно. Кістки не гнулися так, як треба, а якщо сісти надто різко — щось обов’язково клацне в непристойний момент.

— Слухай, — сказала Ліра, витираючи сльози від сміху, — а як ти... ну... справляєш нужду? Чи в тебе все... висихає само?

Кайрос мовчав цілих п’ять секунд. Потім підняв кісткову руку і тицьнув пальцем собі в порожні ребра.

— Ось тут колись було все. Тепер — просто вентиляція. Якщо хочеш, можу свистіти на вітрі.

Ліра ледь не впала з каменя.

— Ти страшний! І смішний. Як ти це робиш? Ти ж мертвий триста років!

— Мертвий, але не глухий. Морвейн іноді розповідає старі божественні анекдоти. Вони ще гірші.

Він спробував сісти поруч. Результат — гучне «клац-клац-хрусь». Одна з реберних кісток зачепилася за пояс, і Кайрос на мить перетворився на трохи перекошений скелет-вітряк. Ліра реготала вже в голос, тримаючись за боки.

— Стій! Не рухайся! Я зараз помру від сміху, а ти потім будеш носити мої кістки як запасні.

— Запасні ребра завжди пригодяться, — серйозно відповів Кайрос. — Особливо якщо Жнець прийде. Можна буде кинути йому пару, щоб відволікти.

Ліра витерла очі й раптом стала серйознішою, хоч усмішка все ще блукала на губах.

— Знаєш... я боялася йти з тобою. Думала, ти будеш холодним жахом. А ти... ну, ти жахливий, але з почуттям гумору. Як старий дідусь, тільки без шкіри.

— Дякую. Це найприємніший комплімент за останні триста років.

Вона простягнула руку і легенько постукала по його плечовій кістці.

— Не розсипайся, га? Мені потрібен напарник, а не купа кісток для мозаїки.

Кайрос кивнув. Усередині черепа Морвейн важко зітхнув (якщо боги взагалі можуть зітхати):

«...Воїне, ти серйозно? Ти зараз фліртуєш кістками?»

Кайрос ігнорував бога. У його порожній грудній клітці щось ледь-ледь ворухнулося — не тепло, але принаймні не холодна порожнеча. Може, це і є початок чогось.

А може, просто протяг.