Після того, як привид майстра Таріна розтанув у холодному тумані, Кайрос залишився у дворі монастиря «Залізного Потоку» ще на короткий час. Він не потребував сну, але відчував потребу в тиші — щоб кістки «вляглися», а нова сила повністю вросла в нього. Місяць ледь пробивався крізь вічні хмари Аетерії, відкидаючи на руїни блідо-сріблясте сяйво, яке робило все навколо ще більш примарним.

Кайрос повільно виконав повну послідовність «Кісткового Стилю», крок за кроком пояснюючи собі самому кожну форму, ніби для невидимого учня. Це було уточненням для нього самого — і для тих, хто колись читатиме його історію.

«Тіньовий Удар» — базовий прямий викид кулака. Без плоті рух ставав миттєвим: кістки не стримувалися м’язами, тому удар летів швидше, ніж будь-яка жива рука. При поєднанні з некромантією на кінчиках фаланг спалахували фіолетові іскри, які після влучання залишали «тіньову рану» — місце, де плоть ворога повільно всихала і відмирала.

«Кістковий Вихор» — обертальна серія ударів руками, ліктями, колінами та стопами. Гнучкість скелета дозволяла Кайросу крутитися під неможливими кутами, майже як зламаній ляльці. Магічні нитки, витягнуті з власної грудної клітки, створювали навколо нього вихор, що відштовхував стріли чи слабкі заклинання. Цікавинка: під час вихору кістки Кайроса видавали тихий, мелодійний скрегіт — ніби древній вітряний дзвін, що сповіщав про смерть.

«Оболонка Тіні» — захисна техніка, яку він удосконалив після уроків відьми. Тонкий шар некромантської енергії вкривав усі кістки, поглинаючи частину фізичного удару і перетворюючи його на додаткову силу для контратаки. Мінус: при сильному пошкодженні оболонка тріскалася, і Кайрос відчував «відлуння» — не біль, а порожнечу, ніби частина його душі тимчасово вивітрювалася.

Майстер Тарін залишив після себе ще одну цікавинку. У розбитому вівтарі Кайрос знайшов старий, потрісканий сувій. На ньому були схеми поєднання стилю з іншими школами магії: вогнем драконів, каменем землі, навіть криком фенікса. «Потік — це все, — було написано рукою Таріна. — Кістки — лише каркас. Душа — двигун. Магія — кров.»

Кайрос скрутив сувій і сховав його між ребрами. Він відчув, як фрагмент Серця Кістки в руці став трохи теплішим, ніби схвалюючи.

Поки він стояв, у голові пролунало слабке, але чітке продовження голосу Морвейна:

«Ти став сильнішим, мій воїне. Але Жнець уже відчуває твою присутність. Він — інший скелет, створений конкурентом. Не таким досконалим, як ти, але зате жорстокішим. Він полює на таких, як ми, щоб поглинати їхню силу.»

Кайрос стиснув кулак. Кістки клацнули.

— Нехай полює, — відповів він тихо. — Я вже не той, кого легко зламати.

Він востаннє оглянув руїни монастиря, вклонився примарній присутності майстра і рушив далі. Попереду, за пагорбами, уже маячили силуети каравану, який захищатиме молода магеса на ім’я Ліра. Перша жива істота, яка не відвернеться від скелета з порожніми очницями.

Але в глибині його черепа, під шаром холодної рішучості, ворухнулася цікава думка: чи зможе він колись знову відчути тепло людського дотику, чи кістки назавжди залишаться його єдиним домом?