Глава 3: Село привидів

Ліс Тіней зустрів Кайроса не просто темрявою, а живою, дихаючою присутністю. Дерева тут були старі, скривлені, з гілками, що нагадували кістляві пальці, які тягнуться до неба в безмовній молитві. Повітря було важким від вологи та запаху гниючого листя, змішаного з чимось солодкувато-гнилим — запахом розкладених душ. Кожний крок скелета по м’якому килиму з опалого листя видавав тихе клацання, але ліс ніби ковтав звуки, роблячи їх частиною себе.

Кайрос ішов уже другу добу без зупинки. Він не відчував втоми в тому сенсі, в якому її відчувають живі. Натомість у його кістках накопичувалася холодна тяжкість — ніби кожна година шляху вичавлювала з нього залишки людяності. Морвейн мовчав після їхньої останньої розмови, залишивши воїна наодинці з уривчастими спогадами. Іноді перед внутрішнім зором спливали обличчя: усміхнений король Елдрік, що підносить отруєний кубок; крик друга, який намагався його захистити; власна кров, що розтікається по мармуровій підлозі храму.

«Серце Кістки… — повторював він подумки, наче мантру. — Перший фрагмент тут. У селі, де живі танцюють із мертвими.»

На третій день крізь густі крони почало пробиватися слабке сіре світло. Ліс порідшав, і перед Кайросом відкрилася невелика долина, оточена туманом. Село Привидів — так називали його в легендах, які він починав пригадувати. Дерев’яні хатини з темного, майже чорного дерева стояли в неправильному колі навколо старого, напівзруйнованого кургану. Над дахами клубочився блідий, блакитнуватий туман, у якому час від часу проступали силуети — прозорі постаті людей, тварин, давніх воїнів. Духи. Вони не були агресивними, але й не дружніми. Просто… присутніми.

Кайрос зупинився на краю села. Його порожні очниці повільно обмацували місцевість. Жителі — переважно худі, бліді люди в темних плащах — не ховалися. Вони помітили його одразу. Дехто стискав амулети, хтось шепотів заклинання, але ніхто не тікав. У цьому місці смерть і життя давно перестали бути протилежностями.

— Привид у кістках прийшов, — тихо промовив старий чоловік з посохом, на вершині якого горів маленький зелений вогник. — Чи мертвий, чи щось гірше?

Кайрос ступив уперед. Його постать у місячному світлі виглядала моторошно: білі кістки, що ледь просвічували крізь залишки старого плаща, який він зняв з одного з мародерів. На ребрах блищав амулет.

— Я шукаю фрагмент. Серце Кістки, — сказав він. Голос вийшов сухим, скреготливим, ніби вітер у порожній печері. — І знань. Морвейн послав мене.

При згадці імені бога кілька духів у тумані здригнулися. Старий кивнув і жестом запросив його до найбільшої хатини на пагорбі.

Усередині пахло сушеними травами, ладаном і чимось металевим — кров’ю. Біля вогнища сиділа стара жінка. Її шкіра була тонкою, як пергамент, очі — молочно-білими, ніби вона давно осліпла, але бачила набагато більше. Відьма Еліра. Її ім’я спливло в пам’яті Кайроса само собою.

— Скелет, що ходить, — прошепотіла вона, не повертаючи голови. Її голос був м’яким, але пронизливим. — Сідай, Кістковий Воїне. Я відчуваю на тобі печатку Морвейна. Він завжди любив гратися з межами смерті.

Кайрос опустився на дерев’яну лаву. Вона скрипнула під його вагою. Відьма повільно повернулася. Її руки, вкриті рунами, тремтіли, коли вона простягнула їх до нього.

— Некромантія — це не просто підняття мертвих, — почала вона пояснювати, ніби знала, що йому потрібно саме це. — Це мистецтво переговорів. Кістки — твоє тіло, але вони можуть стати каналом. Ти вже поглинав крихти магії. Тепер навчися керувати нею.

Вона взяла його кісткову руку в свої долоні. Холод пройшов по кістках Кайроса — не неприємний, а знайомий. У повітрі з’явилися тонкі фіолетові нитки. Відьма показувала, як витягувати есенцію з навколишніх духів, не руйнуючи їх, як направляти її в удари, як посилювати «Кістковий Стиль».

Кайрос слухав уважно. Кожне пояснення відкривало нові грані. Він дізнався, що в Аетерії після падіння старих богів магія розпорошилася. Некромантія тут була найприроднішою для таких, як він — істот між життям і смертю. Відьма навчила його простого заклинання «Тіньова Оболонка»: кістки вкривалися тонким шаром тіні, що поглинала частину фізичних ударів і робила рухи ще швидшими.

Навчання тривало кілька годин. За вікном туман густішав, духи танцювали повільний, сумний танець навколо кургану.

Але спокій не міг тривати довго.

З лісу почувся виття — низьке, пронизливе, ніби сама темрява вирішила заговорити. Жителі села схопилися. Відьма Еліра підвелася, її обличчя посуворішало.

— Тінний Вовк. Міфічна істота, породжена прокляттям цього лісу. Він полює на тих, хто занадто сильно грається з межами. Сьогодні він відчув тебе, Кайросе.

Кайрос вийшов на вулицю. Село завмерло. З темряви лісу вийшла істота. Тінний Вовк був величезним — розміром з коня, з тіла, що складалося з рухомих тіней і кісток інших звірів. Очі — два палаючі червоні вугілля. Він не був просто твариною. Це було втілення голоду лісу, древнє прокляття, що живилося страхом і слабкістю.

Вовк заревів і кинувся вперед. Його лапи не торкалися землі — він ковзав по тінях.

Кайрос прийняв бойову стійку. Перша форма «Кісткового Стилю» — «Тіньовий Удар». Він рвонувся назустріч. Кістковий кулак, підсилений новою некромантською енергією, влучив у морду звіра. Тіні розлетілися, але швидко зрослися. Вовк контратакував пазурами. Кігті пройшли крізь ребра Кайроса, залишивши тріщини на кістках. Болю не було, але він відчув, як частина його сили витікає.

— Це не просто бій м’яса і кісток, — прошепотіла йому в голову відьма з порогу. — Використовуй нитки!

Кайрос згадав урок. Він простягнув руку, і фіолетові нитки некромантії вирвалися з його пальців. Вони обвили одну лапу Вовка, висмоктуючи тіньову есенцію. Звір завив від люті. Кайрос використав момент: стрибнув (його кістки дозволяли неймовірну гнучкість), крутнувся в повітрі і завдав удару ліктем у хребет істоти. Посилений «Тіньовою Оболонкою», удар розтрощив частину кістяного каркаса Вовка.