Глава 2: Голос у черепі

Пил у храмі осідав повільно, ніби навіть він боявся порушити тишу. Кайрос стояв нерухомо серед уламків, тримаючи в кістковій руці теплий амулет. Фіолетовий вогник у його очницях ледь пульсував, відбиваючись на потрісканих стінах, вкритих зображеннями давно забутих битв. Кров мародерів уже почала засихати на камені, і запах заліза змішувався з древнім ароматом ладану та розкладених кісток.

Він спробував пригадати більше. Образи спалахували уривками: золоті прапори королівства, лезо, що входить між ребра, усмішка зрадника на троні. Біль. А потім — нічого. Триста років нічого.

«Ти завжди був нетерплячим, Кайросе», — пролунав голос Морвейна. Цього разу він був чіткішим, ближчим, ніби лунав не з глибини черепа, а прямо всередині кожної кістки. Низький, з металевим відгомоном, наче скреготіння старого меча об щит. «Але тепер час слухати.»

Кайрос повільно сів на уламок колони. Його хребет вигнувся з тихим клацанням.

— Хто ти? — подумки відповів він. Голос у голові звучав сухо, бездыханно, але твердо. — І чому я… такий?

Бог війни засміявся. Сміх був холодним, без радості.

«Я — Морвейн, той, кого люди колись називали Богом Крові та Честі. Тепер мене вважають легендою або мертвим. Так само, як і тебе. Триста років тому ти був найвеличнішим майстром бойових мистецтв у королівстві Вел’Тар. Ти захищав кордони від демонічних орд, навчав воїнів, перемагав у битвах, де інші падали. А потім король Елдрік, підбурений жерцями нового культу, зрадив тебе. Отрута в кубку, ритуал у цьому самому храмі. Вони хотіли використати твою силу, щоб ув’язнити мене. Замість цього… вони створили тебе.»

Кайрос підняв руку й повільно стиснув кулак. Кістки заскрипіли, але не зламалися. Він відчув, як по них пробігає слабка енергія — залишки того ритуалу.

— Чому я не розсипався? Чому ще існую?

«Тому що я зберіг твою душу в кістках. Плоть згнила, кров висохла, але дух воїна виявився міцнішим за смерть. Тепер ти — Кістковий Воїн. Ти можеш поглинати магію через свої кістки, як губка. Бойові мистецтва, які ти знав за життя, залишилися в тебе. Але тепер вони можуть поєднуватися з некромантією. З часом — і з іншими школами.»

Голос зробив паузу. Кайрос відчув, як по храму пройшов легкий вітер, ніби сам Морвейн зітхнув.

«Але є ціна. Ти майже не відчуваєш болю. Не відчуваєш голоду, холоду, тепла. І з кожним поглинанням сили ти все більше втрачатимеш те, що робило тебе людиною. Спогади, емоції… Якщо не будеш обережним, станеш просто машиною для вбивств.»

Кайрос мовчав. Він підвівся і підійшов до розбитого вівтаря в центрі зали. На ньому лежав уламок каменя з вирізьбленою руною. Коли його кістки торкнулися каменя, у голові спалахнула картина: великий червоний кристал, що пульсує силою, схований десь у північних руїнах.

«Серце Кістки, — пояснив Морвейн. — Перший і найважливіший артефакт. Він розбитий на фрагменти після зради. Знайди їх. Кожен фрагмент поверне тобі частину сили та спогадів. Перший — у покинутому селі за лісом Тіней. Там живуть люди, які торгують із духами. Вони можуть навчити тебе базової некромантії.»

Кайрос відчув, як у грудній клітці — там, де колись було серце — з’явилося слабке тепло. Не тепло життя, а тепло мети.

— А що ти хочеш від цього всього? — запитав він прямо. — Чому просто не знищиш мене чи не відпустиш?

Морвейн відповів не одразу. Голос став серйознішим, майже втомленим.

«Узурпатори захопили небо, Кайросе. Дрібні боги та нові культи правлять світом, висмоктуючи магію з землі. Я хочу відновити справжній порядок. Вогонь, кров, честь. А ти… ти хочеш помсти. Ми допоможемо один одному.»

Кайрос кивнув. Череп ледь нахилився. Він підібрав з землі ржавого меча одного з мародерів — не для бою, а як нагадування. Меч тримався в його руці впевнено, хоча без плоті вага відчувалася інакше.

Він вийшов з руїн храму. Надворі панувала глибока ніч. Місяць ховався за важкими хмарами. Ліс попереду здавався живим: гілки шуміли, ніби шепотіли попередження, а в темряві блимали холодні вогники — очі міфічних істот, які прокинулися після довгого сну.

Кайрос ступив уперед. Його кроки були безшумними, як у привида. У порожніх очницях горів вогонь. Перше справжнє завдання чекало.

Але десь глибоко всередині, під шаром холодної рішучості, ворухнулося щось схоже на сумнів. Чи справді помста варта того, щоб втратити рештки себе?