Епілог

І все ж, попри тролячі сльози та сімейні баталії, цей день настав. Столична ресторація «Золотий Дракон» була трансформована настільки кардинально, що її не впізнав би сам засновник. Завдяки компромісу між Долорес та Елеонорою (і магічному втручанню лорда Вергарда), залу поділили рівно навпіл. Ліва половина сяяла смарагдами, білим шовком та витонченими срібними ліліями василісків. Права половина була задрапірована чорним оксамитом, освітлена зеленим вогнем цвинтарних свічок і прикрашена великим плакатом Профспілки: «МОЛОДЯТАМ — БЕЗКОШТОВНИЙ СКЛЕП ПОЗА ЧЕРГОЮ!».

Гості представляли собою найдикіший, найколоритніший ансамбль в історії імперії, здатний викликати одночасний інфаркт у всього Міністерства магічного правопорядку.

З лівого боку зали сиділи манірні столичні аристократи-василіски в перлах та шовкових хустках, які намагалися тримати світську міну, хоча періодично ссикали від страху. Поруч із ними поважно розташувалися вищі демони з клану лорда Малфаса — сухопарі, з елегантними рогами, в ідеальних фраках, кінчики яких раз у раз доводилося гасити офіціантам-ельфам, бо демони надто палко обговорювали розміри весільних посагів.

Тут же, намагаючись не підпалити сусідів, сиділа грізна вовча зграя леді Брунгільди: кремезні вовкулаки в парадних шкіряних жилетах меланхолійно гарчали в такт музиці, а їхні триголові демонічні хорти спокійно гризли під столом уламки латунних стільців, які дід Едгар так необачно залишив без нагляду.

Права сторона зали належала провінційному болотяному андеграунду та науковій еліті Академії. Болотяні некроманти в чорних оксамитових мантіях вели світські бесіди з привидами-викладачами, а кістяки з почесної варти Огастуса, вдягнені в чисті, накрохмалені метелики, галантно підсували стільці столичним гостям, від чого ті блідли ще дужче.

Поруч шумно гуляла гільдія магів-алхіміків та відьом — колег Горація та Беатріс. Провінційні відьми в гостроверхих капелюхах, прикрашених сушеними жаб'ячими лапками, вже щось підсипали в келихи столичних магів «для покращення харизми», а маги-алхіміки з засмальцьованими бородами затято сперечалися про формулу весільного торта, періодично витягуючи з кишень пробірки з кольоровим димом та міряючи рівень кислотності ресторації за допомогою лакмусових папірців.

Музика заграла урочистий, величний марш, який дивно переплітався з легким качиним баритоном. До вівтаря, який цього разу збили з міцної латуні (дід Едгар особисто гарантував, що його не зламає жоден Первісний Жах), вийшли дві пари наречених.

Ріанна виглядала просто сліпуче. Її весільна сукня була шедевром алхімічного мистецтва: білий шовк постійно змінював відтінки від ніжно-рожевого до золотистого, а поділ сукні злегка іскрився маленькими безпечними вибухами. Поруч із нею йшов Базіліо-василіск — бездоганний, у сливовому фраку, з ідеально укладеним волоссям і шовковою хусткою, на якій були вишиті маленькі алхімічні колби.

Лу’на Д’Авалос була втіленням некротичної витонченості. Її сукня з білого мережива, витканого потойбічними павуками, м’яко світилася сріблястим даром Д’Авалосів. У її руках був букет із чорних троянд та болотних лілій. Ашер, повністю стабільний, високий і неймовірно красивий у темно-графітовому мундирі з латунними демонічними рунами на манжетах, дивився на неї з такою любов’ю, що навіть скелети в залі зворушено зацокотіли щелепами.

Ректор Торвальд, котрий виконував роль офіційного реєстратора шлюбів (лорд Реджинальд пообіцяв за це виділити гроші ще й на ремонт корпусу Алхімії), стояв за латунним вівтарем, тримаючи в руках новий Статут Академії. Його обличчя досі було трохи розслабленим після секретної настойки Едгара, але він тримався гідно.

— Вельмишановні гості, живі, померлі та стабілізовані! — гучно промовив Торвальд. — Сьогодні ми збираємося тут, щоб замкнути два найсильніші, хоч і абсолютно нетипові магічні контури кохання нашого століття! Чи згодні ви, Ашере та Базіліо, взяти цих прекрасних адепток...

Не вспіли молодята затвердити свої наміри, як кіт Базіліо, який весь цей час сидів на люстрі, чекаючи на свій фінальний вихід, зрозумів: настав його зоряний час. Він помітив, що на латунному вівтарі поруч із Торвальдом стоїть велика весільна чаша з ритуальним вином, куди Ріанна для краси додала кілька крапель свого нового алхімічного концентрату «Сяйво зірок».

З диким, переможним криком фамільяр стрибнув із люстри точно на латунний вівтар. Його лапа зачепила чашу, вино вилилося прямо на новий Статут Академії в руках Торвальда, а сам концентрат Ріанни вступив у миттєву, бурхливу реакцію з латунною поверхнею вівтаря, яку дід Едгар напередодні змастив... паливом для всюдихода.

Зала на секунду затихла. А потім сталася та сама несунітна несподіванка.

Латунний вівтар раптом видав потужне, оглушливе, триповерхове «КРЯ-Я-Я-Я-Я-Х-Х-Х!!!», від якого всі смарагди леді Елеонори підстрибнули на її шиї. Вівтар вибухнув гігантським фонтаном блискучих, рожевих мильних бульбашок, які пахли полуницею та свіжою м'ятою. Ці бульбашки миттєво заповнили всю залу до самої стелі.

Але це було ще не все. Магічний контур вибуху здетонував прямо на лівий бойовий чобіт Лу’ни, який вона вдягла під весільну сукню для надійності. Чобіт відреагував миттєво: він видав такий басовитий, переможний качиний марш, що всі привиди Огастуса почали синхронно танцювати канкан у повітрі, розмахуючи транспарантами.

Ректор Торвальд, весь покритий рожевою мильною піною, з бульбашками на носі, раптом голосно розреготався, вихопив свій кубок із настойкою Едгара і закричав: — Горько, панове! Горько! Насичуйся, Академіє! Це найкраще весілля в історії магічного права!