Розділ 6: Качині авіалінії та професорський гамбіт

— Повернутися в Академію? — Кай трагічно, з невимовним докором подивився на велике панорамне вікно, за яким сірі бойові мундири Клеменса вже практично замикали щільне, сяюче магічне півкільце. — Лу’но, люба моя сестричко, я, звісно, щиро й безмежно обожнюю динамічні, криваві сюжети у своїх поемах, але прорватися крізь такий бойовий контур Служби нагляду пішки — це не просто нетактовно щодо чинного імперського закону, це банально й безповоротно зіпсує моє ідеально укладене волосся та розірве на шматки цей чудовий оксамитовий жилет. Я не готовий гинути заради чиїхось болотних амбіцій у невідповідному аутфіті.

— А хто тобі взагалі сказав, поезія ти наша недофінансована, що ми підемо туди пішки? — Рейнар хижо, по-орочі оскалився і весело, змовницьки підмигнув вищим василіскам, які все ще сиділи за розкішним столом із виразом глибокого, невиліковного культурного шоку. — По конях, малечо! Тобі, Каю, дуже корисно зайвий раз провітритися на свіжому повітрі, а то твій надміру блідий, замогильний вигляд уже починає не на жарт лякати навіть місцевих загартованих гоблінів-офіціантів.

Рейнар не став чекати офіційного запрошення чи відкриття дверей. З розгону, усім своїм могутнім двометровим тілом, він вибив масивним стільцем велике вікно ресторану, що виходило на протилежний, глибокий і тінистий бік вулиці. Осколки дорогого загартованого скла з дзвінком посипалися на бруківку. В ту ж саму секунду з темного вузького провулку, шалено гарчачи паровими поршнями та плюючись на всі боки іскрами, вилетів велетенський тридцятиколісний латунний монстр. Цей інженерний апокаліпсис на колесах більше нагадував дику суміш броньованого підводного човна, готичної каплиці, військового тарана та невеликого приватного пивоварного заводу.

За важким кермом цього механічного кошмару велично сидів дід Едгар, насунувши на ніс відразу три пари захисних шкіряних окулярів, а поруч із ним на передньому пасажирському сидінні, зневажливо тримаючи двома пальцями тонку шовкову хустинку біля носа, сидів дід Вергард.

— Заскакуйте, злидні академічні, поки я добрий! — щосили проорав дід Едгар, із зусиллям крутячи гігантське кермо з потемнілої латуні. — Я десять хвилин тому додав у паливний бак концентроване Ріаннине зілля від кашлю з її забудькуватих запасів! Машина тепер не просто їде, вона, здається, бачить найближче майбутнє, розмовляє зігмундівським діалектом і дуже, дуже хоче когось переїхати! Переважно — чиновників!

Немов підтверджуючи його слова, латунна коняка Едгара видала такий оглушливий, хрипкий паровий свист, що з дахів сусідніх будинків посипалася черепиця.

І тут сталася подія, яка остаточно зруйнувала залишки столітнього аристократичного етикету династії вищих рептилій. Лорд Реджинальд, який ще хвилину тому здавався втіленням холодної закостенілості, раптом широко розплющив свої зелені зміїні очі. На його зазвичай блідому обличчі спалахнув такий дикий, неприборканий азарт, якого родина не бачила років двісті.

— Оце так апаратура! Оце я розумію — інженерний контур вищого порядку! — несамовито закричав батько Базіліо-василіска.

Він одним з перших, випередивши навіть Рейнара, з хвацьким молодецьким задором ринувся через розбите вікно ресторану прямо до латунної коняки діда Едгара. На бігу лорд Реджинальд весело потирав свої шляхетні руки, на яких знову виблискувала смарагдова луска, і кричав на всю вулицю, перекриваючи гуркіт поршнів:

— Ось воно! Ось воно, справжнє, насичене життя столичній молоді! А то все прийоми, етикет, нудні звіти міністерства! Рудий велетню, посунься, я лізу в кузов! Едгаре, друже мій новий, дай я подивлюся на твої парові клапани! Я ще огого! Я їм покажу незаконні податки на мої копальні!

Молодий Базіліо-василіск, спостерігаючи, як його поважний тато, задравши поли дорогого аристократичного сюртука, штурмує латунний борт божевільного всюдихода, на секунду втратив здатність дихати. Проте він швидко взяв себе в руки, повернувся до своєї монументальної матінки і дуже чемно, з бездоганним світським уклоном, але з чітким металевим присмаком у голосі, натякнув:

— Мамо... вельмишановна леді Елеоноро. Судячи з нових геополітичних та сімейних обставин, наше традиційне домашнє навчання з етикету трохи втратило свою актуальність. Я, мабуть, поїду далі навчатися... у батька. Нам обом корисно змінити мармурові склепіння на свіже болотне повітря та практичну некромантію. Прощавайте, мамо, не сумуйте за нами.

Гноблива, владна леді Елеонора від такого подвійного удару — зради чоловіка та капітуляції єдиного сина — просто застигла на місці німим мармуровим стовпом посеред розгромленого залу ресторану. Її рот відкрився, перли на шиї затремтіли, але жоден звук не зміг вирватися з її аристократичного горла. Вона виглядала так, наче її власна магія василіска повернулася проти неї і перетворила на камінь.

Щоб картина сімейного тріумфу була повною, чорний котячий фамільяр Базіліо вирішив наостанок тишком капостити шокованій свекрусі. Пробігаючи повз неї, кіт спритно зачепив лапою край її смарагдової парчевої скатертини, перекидаючи залишки супу прямо на її бездоганні туфлі, а потім з переможним нявканням злетів у повітря і з усього розмаху стрибнув на руки до поважного лорда Вергарда, який спокійно сидів у кабіні всюдихода.

Вищий лорд Вергард від такої нахабності щиро здивувався. Його брови злетіли догори, а демонічні очі небезпечно спалахнули. Попри миттєве, цілком логічне бажання просто виштовхнути це нахабне, брудне хутряне непорозуміння з вікна карети ногами, Вергард стримався, згадавши про присутність Лу’ни. З глибоким зітханням і виразом вищої брезгливості на обличчі він акуратно двома пальцями зняв кота зі своїх колін і просто, без зайвих церемоній, сунув його вниз на підлогу кабіни, ближче до педалей.