Розділ 5: Паровий таран та вечірні затримання

Звук, що наближався з вулиці, не просто гудів чи створював фоновий шум — він змушував дрібно й панічно тремтіти суп-пюре з лісових грибів у тарілці леді Елеонори, розгойдував масивні ковані бра та змушував загрозливо й кришталево деренчати столітні люстри елітного ресторану «Золотий Дракон». Це було ритмічне, оглушливе, ні з чим не порівнюване рипіння незмащених ресор, перебиване важкими, металевими ударами гігантських поршнів і періодичним, дуже знайомим латунним посвистуванням високого тиску.

— Що це за абсолютно вульгарна, плебейська акустика? Що за дикунський перформанс?! — просичала леді Елеонора, роздратовано затуляючи вуха витонченими пальцями, рясно вкритими старовинними перснями. — У столиці законодавчо заборонено рух важкого магічного та інженерного транспорту після сьомої вечора! Де муніципальна варта?!

Лу’на приречено, втомлено заплющила очі й потерла перенісся, відчуваючи, як знайомий сімейний головний біль підкочується до скронь.

— Це не муніципальний транспорт, леді Елеоноро, — тихо, з глибоким зітханням промовила дівчина. — Це моя родина. Вони просто... так подорожують.

Вікна ресторану, що виходили на центральну площу, раптово спалахнули яскравим, неприродним фіолетово-рожевим світлом — вірною ознакою того, що паливні баки інженерних конструкцій діда Едгара знову переживали важку кризу самоідентифікації. Через секунду парадні дубові двері «Золотого Дракона» розчинилися з таким оглушливим тріском, наче в них з усього розмаху влетіло бойове закляття вищого порядку. Але замість магічного згустку на порозі в клубах диму з’явився гігантський Рейнар. Його двометрова, широкоплеча постать у грубому шкіряному обладунку повністю, без залишку закрила собою весь дверний проріз, а з-за його гігантської спини в затишний зал валом повалив густий, ароматний дим із чіткими нотками паленої кориці, імбиру та перегрітого машинного мастила.

— ЛУ’НКО! Згортайте свої нудні аристократичні посиденьки, підйом! — на весь ресторан проорав Рейнар, життєрадісно махаючи своєю масивною рукою. — Там наш любий дід Едгар випадково випробував новий, експериментальний паливний концентрат на основі того ядерного відьмацького варення, яке Ріанна забула в кареті! Його всюдихід тепер категорично відмовляється гальмувати, скипів, розвинув шалену швидкість у сорок вузлів і прямо зараз боком дрифтує навколо головної будівлі Імперської служби нагляду за магією! Дід Вергард сидить на пасажирського сидінні й щосили робить ставки з місцевими волоцюгами, а ректор Торвальд уже якимсь дивом опинився на даху карети, тримається за трубу і благає перехожих про негайний політичний притулок!

У залі ресторану запала така мертва, дзвінка тиша, що було чути, як десь на кухні переляканий гоблін-кухар упустив ложку. Лорд Реджинальд, батько Базіліо-василіска, повільно, з витонченою аристократичною затримкою знову підняв свій золотий монокль, вдивляючись у постать велетенського бойового мага на порозі.

— Який... надзвичайно колоритний, свіжий юнак, — тихо, майже з повагою зауважив лорд Реджинальд, знову видавши своє фірмове хмикання.

Раптом від сусіднього, затіненого столика, де весь вечір ніким не помічений сидів чоловік у капелюсі з темним пером, почулося важке, повне драматизму зітхання. Чоловік неспішно підвівся, одним витонченим рухом скинув на плечі чорну оксамитову накидку найманця і плавним, левовим кроком наблизився до Лу’ни. Це був Кай. Насправді офіційний охоронець Академії спочатку взагалі не планував брати участь у цьому «рептилоїдному саміті», як він сам уїдливо охрестив вечерю, і вже тим більше не збирався псувати свій аристократичний шлунок перебуванням за одним столом із пихатими вищими лускатими. Кай планував провести цей вечір куди продуктивніше й романтичніше: крутитися біля освітлених вікон жіночого гуртожитку кафедри алхімії, драматично зітхати на повний місяць і читати свої нові, наскрізь просякнуті загробною меланхолією та цвинтарною тугою поеми черговій довірливій красуні.

Проте ректор Торвальд, котрий після вчорашнього ганебного картярського програшу Каю ходив чорніший за грозову хмару, вранці вигадав підступну й вкрай дріб'язкову адміністративну помсту. Використовуючи службове становище, він підписав наказ, згідно з яким начальник варти Д’Авалос зобов’язаний був здійснювати «приховане патрулювання та забезпечення безпеки адептів у міській зоні».

Саме тому весь цей вечір Кай сидів за сусіднім, затіненим столиком, буквально за два метри від сімейства василісків, і абсолютно нічим себе не виказував. Він майстерно вдавав із себе самотнього, глибоко зануреного в творчу кризу столичного поета: насунув на очі вишуканий капелюх із темним пером, загорнувся в оксамитову накидку найманця і з виглядом повного відчуження від усього земного повільно цідив дороге елітне вино — зрозуміло, за рахунок бюджету Академії. Він тримав ідеальне маскування, тихо роблячи невдоволені помітки у своїй поетичній чернетці та подумки вигадуючи найстрашніші прокляття на голову Торвальда, аж поки поява Рейнара не змусила його вийти з тіні.

Він струснув уявну порошинку зі свого бездоганно чистого манжета і подивився на велетня у дверях.

— Рейнаре, скажи мені як брат брату... ти принципово не міг вирішити цю чергову побутову сімейну проблему без залучення широкої громадськості та руйнування вечора? — Кай трагічно закотив очі. — Твоя дивовижна, унікальна здатність створювати епіцентр повномасштабної техногенної катастрофи в радіусі кілометра починає серйозно втомлювати мою тонку, меланхолійну душевну організацію. Я якраз дописував у своїй чернетці геніальний римований зворот про тлінність буття!