Розділ 3: Профспілковий десант та дзеркальні пристрасті

Гуртожиток некромантського факультету, що похмуро височів у східному крилі палацового комплексу, зустрів чотирьох першопрохідців Великої Трясовини своєю звичною, до болю рідною та затишною атмосферою. Крізь розхитані вентиляційні шахти долинало легке, протяжне, майже музичне виття духів-протягів; у кутках коридорів пахло сухою цвинтарною землею, свіжим воском та старою м'ятою, а під підлогою чувся настійливий, ритмічний шурхіт. То були дресировані таргани-скелети — гордість місцевих першокурсників, які зараз у підвальних приміщеннях запекло грали фалангами чиїхось невпізнаних пальців у кості, голосно стукаючи хітином об цеглу.

Проте кімната, яку ділили Лу’на та Ріанна, за ці дні їхньої вимушеної відсутності зазнала таких разючих, масштабних та вибухових концептуальних змін, до яких дівчата точно не були готовими.

— Це що ще за... мітингова зона суворого режиму? Це що за філіал потойбічного майдану?! — Ріанна застигла каменем прямо на порозі, ледь не впустивши свій улюблений мідний казанок, який знову жалібно брякнув.

Посеред кімнати, на великому круглому столі з мореного дуба, де зазвичай акуратними стопками лежали важкі підручники з вищої демонології, сувії з темними закляттями та напівпорожні конспекти, зараз абсолютно безцеремонно розвалився напівпрозорий, злегка зеленкуватий привид Огастуса. Він сидів у витонченій позі лотоса, пропустивши свої примарні скрещені ноги крізь стопку чистих офіційних бланків, і затято, бризкаючи ефемерною слиною, сперечався з водяником. Останній затишно, з комфортом умостився прямо в широкому тазу з брудною водою, залишеному під ліжком для прання.

На стінах дівчачої кімнати, поверх романтичних столичних пейзажів та сушених трав, на липких і вкрай стійких побутових закляттях висіли шматки брудного пергаменту з кричущими, виведеними червоною тушшю гаслами: «Труна — не розкіш, а законне право на відпочинок!», «Вимагаємо магічну підзарядку за кожну годину роботи в нічні зміни!» та «Мертві теж мають почуття гідності!».

Чорний кіт Базіліо, який щойно забіг до кімнати, миттєво оцінив масштаби катастрофи. Його шерсть на загривку встала дибки, перетворивши тварину на подобу розлюченого дикобраза, а хвіст розпушився до розмірів солідного пивного кухаля. Кіт зробив хижий випад уперед, застрибнув на вільний стілець і видав таке пронизливе, горлове й люте шипіння, що примарні гасла на стінах затремтіли.

— Ах ви ж нахабні, безтілесні дармоїди! — загорлав кіт Базіліо, емоційно стукаючи правою лапою по стільниці, ледь не збиваючи чорнильницю. — Ви зовсім свій потойбічний страх утратили у столиці?! Слухайте сюди, левітаційні подушки з протягами! Ця кімната — не місце для ваших нелегальних політичних зборів, не трибуна для виступів і не вокзал для незадоволених душ! Це приватна територія, зона виключного відпочинку, спокою та глибокої медитації моїх законних власниць! Тут має пахнути відьмоськими парфумами, свіжими плітками про викладачів та затишком, а не вашим революційним смородом із болотяного склепу! Якщо ви негайно, у цю ж секунду не згорнете свої дурні гасла і не заберетеся назад у підпростір, я особисто видеру ваші примарні сутності кігтями, заговорю на вічний пронос і змию в найближчий унітаз кафедри очищення матерії! Ріанно, скажи їм! Підтверди моє вагоме слово!

— Базіліо абсолютно, на всі сто відсотків правий! — люто підтримала свого фамільяра рудоволоса відьма, роблячи крок уперед і войовниче піднімаючи казанок, наче зброю відплати. — Ви що тут влаштували за нашої відсутності? Огастусе, я до тебе звертаюся! Ми вас сюди привезли як свідків та помічників, а не як профспілкових лідерів підпільних організацій! Жити хочеться? Точніше, спокійно існувати на тому світі хочеться? Живо прибрали цей безлад!

— О, Лу’но! Спадкоємице наша аномальна, світло наше в кінці тунелю! — замість каяття радо, екзальтовано вигукнув Огастус.

Він злетів під саму стелю, ледь не зачепивши люстру, заплутався своїм напівпрозорим саваном у пишних шторах, але швидко виплутався і завис у повітрі прямо над головою дівчини, активно жестикулюючи довгими примарними пальцями.

— А ми тут, бачите, часу даремно не втрачали! Ми якраз у поті чола розробляємо та кодифікуємо статут першої в історії офіційної Профспілки Потойбічних Працівників Столиці! Розумієш, Лунко, ми провели швидку, але ретельну рекогносцировку місцевих міських кладовищ та академічних підвалів. Тут же панує повне, безконтрольне, жахливе середньовічне свавілля! Некроманти третього курсу викликають бідних кістяків на лабораторні роботи без жодної поваги до їхньої анатомії, не чистять їхні застарілі суглоби спеціальним мастилом, змушують бігати по калюжах! А привиди з нижніх ярусів Академії взагалі не мають фіксованого часу на законний обідній спокій та відновлення ефірного балансу! Нас експлуатують як безкоштовний ресурс! Ми вимагаємо радикальних реформ, трудових договорів і поваги до померлих!

— Огастусе, — Лу’на важко, зі стогоном опустила свої величезні валізи на підлогу. Правому чоботу знадобилося кілька секунд, аби впоратися з вагою, після чого він видав звичне, безнадійне: — Кря. — Ви взагалі своєю прозорою головою розумієте, де ми перебуваємо? Це не дикі Морвейнські болота, де закон — це ведмідь, а прокурор — дід Едгар. Ми в самому серці столиці! Тут прямо під нашими вікнами кожні п'ять хвилин ходить патруль Імперської служби нагляду за магією в повному бойовому спорядженні. Якщо вони випадково зазирнуть у вікно і побачать, що мої підняті з боліот мертвяки влаштовують тут демонстрації з транспарантами та вимагають зарплату, мене закриють у камеру з контр-магічними решітками ще до того, як у їдальні почнеться вечеря!