Розділ 2: Поява старшого брата, або Руйнівники інертної матерії

Крізь монументальну, прикрашену потемнілими від часу кованими фігурами горгулій головну браму Королівської Академії Магії, змушуючи наляканих, блідих першокурсників буквально розлітатися в різні боки й губити свої щойно отримані конспекти, на повному ходу влетіло дещо абсолютно неймовірне й руйнівне для тутешньої тиші.

Це був гігантський, закований у важкі, штучно зістарені й відполіровані до дзеркального блиску латунні пластини бойовий механічний кінь. Цей залізний монстр — чергове, явно незаконне з погляду міського та муніципального права творіння невгамовного діда Едгара — перебирав своїми суглобовими сталевими ногами з таким колосальним гуркотом, наче під його масивними копитами ламалися цілі гранітні скелі. Зі складних вентиляційних решіток його штучних ніздрів із шаленим, пронизливим свистом і клекотом виривалися густі клуби гарячої білої пари та жирного масляного диму, який миттєво затягнув парадну алею, позбавляючи адептів можливості дихати й бачити світло.

На цьому залізному, сичащому оливой страхітті сидів чоловік, який усім своїм виглядом, поставою та манерами рішуче й безкомпромісно заперечував існування витончених, делікатних столичних стандартів та салонного етикету. Він виглядав так, ніби щойно особисто, без допомоги важкої артилерії та облогових веж, штурмував добре укріплену ворожу фортецю десь на південних кордонах, а по дорозі сюди ще й забіг на кілька хвилин, аби з нудьги виграти міжнародний чемпіонат із важкої атлетики серед чистокровних орочих вождів.

Вершник мав щонайменше два метри зросту, володів неймовірно широкоплечою, литою фігурою, мав коротко підстрижене, випалене степовим сонцем світле волосся і демонстрував життєрадісну, сліпучо-білосніжну, абсолютно безтурботну посмішку на міцному, засмаглому обличчі. На відміну від Кая, Лу’ни та більшості тутешніх меланхолійних викладачів, котрі віддавали перевагу довгим, шурхотливим некромантським мантіям із чорного оксамиту, цей чоловік щиро зневажав подібний «ганчірковий» гардероб.

На ньому був одягнений грубий, пахнучий порохом і мастилом шкіряний бойовий колець, котрий був рясно, наче новорічна ялинка, обвішаний срібними підвісками з вибуховими рунами вищого порядку, що тихо мерехтіли небезпечним червоним світлом. А за його гігантською спиною, закріплений на широких ременях, висів такий циклопічний, широкий дворучний меч, яким можна було б абсолютно спокійно, без особливих зусиль і вкрай швидко колоти вікові дрова в промислових масштабах середнього невеликого міста.

— ЛУ’НКА-А-А-А! ДРІБНОТА-А-А! Повернулися-и-и! — проорав вершник на всю площу таким громоподібним басом, що з даху головного корпусу Академії з диким переляком злетіла ціла зграя хронічно сонних поштових воронів, а старовинні вітражі в залі засідань видали тривожний брязкіт.

Він хвацько, з хвацьким армійським свистом осадив свого залізного латунного монстра прямо перед розкиданими валізами й баулами дівчини. Конструкція діда Едгара всередині себе видала гучне металеве клацання, різко загальмувала, зарившись підковами в гравій, і випустила таку колосальну, щільну й гарячу хмару відпрацьованої пари, що вона повністю, з головою закрила вальяжного Кая, котрий до цього мирно сидів на баулі, перетворюючи його витончену фігуру на розмитий, комічний темний силует серед білого туману.

Чоловік легко, наче важив не більше лісової пір'їнки, зіскочив із високого шкіряного сідла на землю. Від раптового удару його важких, підкованих сталлю чобіт міцна мармурова плитка парадного ґанку жалібно хруснула і вкрилася глибокою, свіжою сіткою дрібних тріщин. Він умить, у два широкі кроки підлетів до Лу’ни, одним легким рухом підхопив її під пахви на руки і з такою шаленою силою закрутив у повітрі, що її знамениті всюдиходи, втративши контакт із твердою землею, видали цілу серію панічних, обурених і частих акустичних звуків: — Кря-кря-кря-кря-кря-кря-кря!

— Рейнаре! За ради усіх богів, пусти, задушиш же, ведмідь ти дикий! — відчайдушно пищала Лу’на, марно намагаючись борсатися і вибратися з цих залізних обіймів старшого брата, які більше нагадували лещата гномівського гідравлічного преса.

Рейнар Д’Авалос — старший син цієї ексцентричної родини, бойовий маг вищого рангу, капітан штурмового підрозділу і повна, абсолютна протилежність усій витонченій, блідій та некромантській естетиці — нарешті зжалівся і акуратно поставив молодшу сестру на землю, лагідно скуйовдивши їй волосся на маківці. Слідом за цим він повернувся до Кая, який якраз із прокляттями виходив із хмари пари, сльозився, кашляв і люто махав руками. Рейнар з усього розмаху міцно, по-братерськи ляснув його по плечу.

Від цього щирого дружнього жесту Кай ледь не влетів обличчям прямо в доглянутий академічний газон, його вишукана оксамитова накидка найманця миттєво покрилася товстим шаром рудого дорожнього пилу, а ідеально зачесані з допомогою дорогого масла пасма волосся остаточно втратили свій аристократичний глянець, розлетівшись у різні боки.

— Ну що, братику, як воно — охороняти спокій цього тихого болота, поки ми там на практиці в провінції свої спини гнули і з упирями обіймалися? — громоподібно розреготався Рейнар, з неприхованою веселою іронією оглядаючи з голови до ніг молодшого брата. — Знову, мабуть, замість виконання своїх прямих обов'язків начальника варти тинявся по темних кущах за столичними красунями, обігрував бідного старого Торвальда в карти за його ж махагоновим столом та писав свої похмурі, депресивні поеми про цвинтарну тугу, аби виманювати поцілунки у наївних першокурсниць? О, я знаю твої методи! До речі, батько передавав вам обом величезний привіт із маєтку! І окремо просив наголосити, суворо так, пальцем сварився: якщо ви в цьому навчальному семестрі випадково чи навмисно підірвете хоч одну дослідницьку вежу або алхімічне крило Академії, він особисто вирахує повну вартість капітального ремонту з ваших кишенькових грошей до кінця цього століття!