Розділ 1: Повернення додому та латунний сюрприз

Тим часом на парадному ґанку Королівської Академії Магії панувала унікальна, властива лише цьому закладу атмосфера великого історичного тріумфу, що химерно переплітався з легким, але всеохоплюючим побутовим хаосом. Сонце повільно котилося до горизонту, фарбуючи готичні шпилі головного корпусу в криваво-рожеві відтінки, але студентам другого курсу некромантського факультету було зовсім не до архітектурної естетики столиці. Вони щойно повернулися.

Екіпаж, який доставив блудних адептів із далеких, туманних і смердючих Морвейнських боліт, виглядав так, наче він не просто подолав кілька сотень верст трапом, а пройшов щонайменше три затяжні прикордонні війни, один містичний штурм цитаделі і, судячи з усього, один вкрай невдалий кулінарний поєдинок із використанням забороненої магії. Ліве крило колись розкішної карети було не просто потьмянілим — воно виявилося вщент обпаленим хижим фіолетовим вогнем, який залишив по собі мереживо з антрацитової сажі. Дверцята трималися на чесному слові та трьох шарах липкого захисного закляття, а з глибокого багажного відділення, де зазвичай перевозили мирні студентські торби, все ще долинало вкрай підозріле, ритмічне латунне сичання, яке час від часу переривалося металевим клацанням і бульканням гарячої олії. Машина діда Едгара, прихована під виглядом банального воза, явно вимагала технічного огляду та великої порції заспокійливого для металу.

Лу’на Д’Авалос стояла на міцних мармурових плитах ґанку, розправивши плечі й солодким, глибоким вдихом убираючи в себе знайоме, рідне повітря Академії. Тут пахло безпекою, старою крейдою, лекційними залами та свіжою випічкою з їдальні — ароматами, які здавалися справжнім раєм після гнилого смороду морвейнських мочарів. На дівчині вже красувалася бездоганно чиста, випрасувана студентська мантія з темно-зеленими некромантськими кантами, котру вона встигла нашвидкуруч переодягнути на останній поштовій станції. Проте нижня половина її гардеробу рішуче протестувала проти столичного глянцю.

На ногах некромантки все ще велично, монументально і абсолютно не доречно красувалися ті самі знамениті «Анти-болотяні всюдиходи» конструкції її діда Едгара. Це були важкі, підковані латунними пластинами чоботи зі складною системою поршнів на халявах, забезпечені маленькими випускними клапанами для пари. Дівчина спробувала втомлено переступити з ноги на ногу, аби розім'яти затерплі після карети м'язи, і правий підбор, забезпечений особливим акустичним амортизатором від провалювання в трясовину, негайно відгукнувся на цей рух тихим, соковитим і вкрай втомленим: — Кря.

— Лу’но, я благаю тебе, я заклинаю тебе всіма силами Безодні та всіма канонами класичної поезії, — Кай, який сидів поруч на величезному шкіряному баулі, драматично і з виразом глибокого фізичного болю затулив очі блідою, тонкою долонею з витонченими перстнями.

На відміну від сестри, Кай не мав жодного стосунку до нудних студентських лав, заліковок та лекцій з магічного права. Він був офіційним охоронцем-найманцем Академії — уособленням чистокровного бешкету та головного болю ректора. Торвальд свого часу найняв цього непередбачуваного Д’Авалоса на службу з однієї простої причини: аби вигнати з прохідної напівсонних, безпорадних старих дідів-охоронців, які при першій же загрозі викликали не підмогу, а священника. Кай із функцією залякування зовнішніх ворогів справлявся ідеально, але паралельно перетворив Академію на свій особистий гральний дім та полігон для полювання на жіночі серця. Зараз на ньому була розкішна чорна оксамитова накидка охоронця з вишитим срібним гербом закладу, який він носив із таким шиком, наче це був королівський плащ.

— Ми перебуваємо в серці столиці вже цілу годину, — продовжував він свій тирадний монолог, злегка хитаючи головою, від чого його ідеально укладене темне волосся мальовниче падало на лоб. — Витончена естетика цього величного закладу вимагає від нас відповідного настрою. Тут мають панувати меланхолійний шепіт, споглядання високих готичних шпилів, легкий смуток за втраченими епохами та тихий шурхіт підметів по шляхетному каменю. Але твій лівий чобіт... О, цей жахливий витвір інженерного божевілля нашого діда повністю, безжально і брутально руйнує мою цілісну творчу концепцію цього вечора! Він звучит не просто як механізм. Він звучить як стара, хвора на ревматизм качка, яка переживає важку, затяжну кризу середнього віку і прямо зараз скаржиться мені на несправедливість всесвіту! Моя муза просто вмирає в таких акустичних умовах, Лу’но.

— Ой, Каю, замовкни, дуже тебе прошу, — весело, з добродушною посмішкою відмахнулася Лу’на, навіть не думаючи ображатися на поетичні тиради брата. — Замість того, щоб критикувати моє взуття, скажи краще велике спасибі нашому дідові Едгару. Якби не ці самі чоботи з їхнім «безглуздим» паровим приводом, ми всі троє разом із твоїми тонкими зошитами віршів уже давно стали б невід'ємною частиною місцевого ландшафту в проклятому склепі графа Олбані. Там, знаєш, ніхто б не оцінив твою меланхолію, окрім зголоднілих упирів. До речі, ти краще подивися навколо. Де зникла Ріанна з нашим новим... е-е-е, другом Базіліо?

— Наша шановна Ріанна прямо зараз усамітнилася біля колодязя і з допомогою жорсткої щітки, господарського мила та купи добірних відьомських проклять намагається відмити свій улюблений мідний казанок від залишків того експериментального приворотного зілля, яке вона випадково зварила на болотах, — ліниво відгукнувся Кассіан Морвейн.

Староста курсу підходив до них повільним, розміреним кроком, тримаючи в руках цілу купу якихось паперів, бланків та списків розселення. Обличчя Кассіана вже майже повернуло свій звичний, канонічний вигляд зосередженого, сухого та правильного відмінника, який понад усе в житті цінує параграфи та інструкції. Проте, якщо зазирнути в саму глибину його сірих очей, там усе ще можна було чітко прочитати легкий, неусвідомлений страх перед майбутніми лекціями з теоретичної некромантії. Після того, що вони побачили і зробили на практиці, теорія здавалася чимось абсолютно сюрреалістичним.