Розділ 39

Табір Люменів

Тиша стояла в таборі Люменів. Після битви навіть вітер дув інакше — м’якше, обережніше, наче боявся порушити спокій тих, хто ще не повернувся з тьми. Над долиною вже зійшло сонце, тепле, золоте, а на траві блищали краплі роси, змішані з попелом і потом вчорашнього жаху.

Драгона принесли до шатра, що слугувало шпиталем. Етельстан сам допомагав зняти з нього порване вбрання, промивав дрібні царапини й наказував не допустити, щоб до нього заходили без потреби. Елайза лишилась біля нього до пізньої ночі наблюдаючи за мирним обличчям юнака, який спав, поки не впала від виснаження просто біля узголів’я, і Наґрук обережно переніс її до іншого намету, де вона вперше за довгий час спала без страху.

Коли світанок торкнувся полотнищ шатра, у якому лежав Драгон, він розплющив очі. Повітря було теплим, пахло сухими травами й попелом. У грудях пульсувала слабкість, але також — дивне відчуття легкості. Наче після довгої зими він нарешті зробив перший весняний подих.

Він підвівся трохи, стиснувши зуби — тіло боліло, але рана вже не кровоточила. Його пальці торкнулися грудей, і він відчув, що всередині ще жевріє тепло — не магія, не сила, а життя.

Тоді тінь впала на вхід до шатра. Драгон підвів голову — і побачив Сайрена.

Хлопець стояв тихо, ніби боявся потривожити його спокій. Його очі були втомлені, погляд — глибокий, сповнений чогось, що важко було назвати. Він зробив крок уперед, але не наблизився надто — залишив між ними простір, мов знак поваги чи сорому.

— Ти живий, — тихо сказав він. — Це… добре.

Драгон посміхнувся куточком губ.

— Ти кажеш так, ніби сам не віриш у це.

Сайрен зітхнув, опустив погляд.

— Якщо чесно, я… не вірив. Коли тебе не стало — у мені все впало. Я думав, що… що Тінь перемогла нас усіх.

Він підійшов ближче, сів поруч, поклавши руки на коліна. Між ними стояла тиша — не важка, а чесна, людська. Та, що з’являється між тими, хто бачив смерть і повернувся.

— Я прийшов не лише через це, — промовив нарешті Сайрен. — Я… хотів вибачитись.

Драгон підняв на нього погляд, у якому не було ані злості, ані докору.

— За що?

Сайрен ковтнув.

— За все. За сумнів, за заздрість… за те, що намагався зрозуміти тебе, але не розумів себе. І за те, що… — він замовк, погляд його тремтів, — що дозволив собі почуття, яких не мав права відчувати.

Драгон не перебивав. Тиша тривала, а потім хлопець продовжив:

— Елайза… — він вимовив її ім’я, ніби боявся, що воно поранить. — Вона не просто світло для тебе. Вона — світло для всіх нас. І я… я теж відчуваю до неї щось. Не просто вдячність, не просто захоплення. Більше. Але… я бачу, як вона дивиться на тебе, і як ти — на неї.

Його голос зламався.

— І, мабуть, уперше в житті я не хочу боротися. Не хочу нічого руйнувати.

Драгон мовчав ще кілька секунд, потім обережно поклав руку на плече друга.

— Те, що ти сказав… це не слабкість, Сайрене. Це сила.

Сайрен підняв погляд — у його очах блиснула іскра подиву.

— Любов — не змагання, — продовжив Драгон тихо. — Вона або горить у серцях, або не існує зовсім. Ми не вибираємо, кого любити. Але можемо вибрати, ким залишитись після цього.

Сайрен усміхнувся, гірко, але щиро.

— Мабуть, ти завжди говорив так, ніби світло в тобі саме шепоче.

— Може, і так, — відповів Драгон. — Але іноді воно шепоче не мені, а через мене.

Сайрен підвівся, на мить замислився, а тоді сказав:

— Я не хочу втратити вас обох. Ні тебе, ні її. У цій війні я вже бачив, як гине все, що стало мені домом.

І якщо зараз маю хоч когось, кого можу назвати другом… я не дозволю, щоб це загубилося через мої почуття.

Він простяг руку.

Драгон, трохи всміхнувшись, прийняв її. Їхні долоні зімкнулися — не як у воїнів після перемоги, а як у братів, що пережили смерть і знайшли себе.

— Ти не втратиш, — сказав Драгон. — Бо тепер ми всі починаємо заново. Без Книги. Без тіней.

Сайрен кивнув.

— І, може, без страху.

Він зробив кілька кроків до виходу, зупинився на порозі й тихо додав:

— Вона весь час була поруч. Не відходила від тебе, поки ти не вдихнув. І коли ти прокинувся…

Драгон заплющив очі. Йому не треба було бачити — він відчував її навіть на відстані. Її присутність була, як тепло ранкового сонця, що пробивається крізь полотно шатра.

Коли Сайрен пішов, Драгон лишився сам.

Він глянув угору — у тремке світло, що проникало в намет, і вперше відчув не біль, не втому, а спокій.

Війна ще не скінчилась, але щось у світі вже змінилося.

І він знав: коли Елайза увійде сюди — він зустріне її не з відчаєм, а з тим самим світлом, що колись об’єднало їх посеред бурі.

За межами шатра лунав гомін життя — перші сміхи, тихі голоси, запах свіжої їжі. Люмени повертались до світу.

А всередині — два серця, дві душі й одне світло, що знову навчило світ дихати.

***

Повітря пахло димом, травами і втомою — важкою, як попіл після бурі. Над шатрами здіймався тонкий серпанок диму — не того, що несе руїну, а теплого, лагідного, який огортає рани й серця. Біля вогнищ повільно кипіли відвари: полин, чебрець, корінь селіну — запахи змішувалися з потом, кров’ю і мовчанням тих, хто пережив надто багато.

Еліну вирішили не турбувати. Навіть подих поруч здавався зайвим, бо після всього, що зробив із нею Агрігун, сама тиша була кращою за будь-які слова.

Цілителі заходили до її шатра майже беззвучно, як тіні. Вони не торкалися її без потреби — лише перевіряли дихання, змінювали пов’язки, торкалися холодними пальцями до пульсу. Вона не відкривала очей. Лише іноді вуста ворушилися, мовби повторювали щось у забутій молитві.