Розділ 38

Табір Горінів

Повітря ще бриніло від луни давнього слова. «Lux veniet, ubi umbra cadet…» — воно не стихало, воно жило, відлунюючи у кожному серці, немов у глибині душ пробуджувалося щось забуте, тепле, справжнє.

Тиша накрила поле бою, важка й нереальна. Навіть вітер зупинився, ніби боявся дихнути. Люмени стояли нерухомо, орки завмерли, розгублені. Вогонь на уламках шатра тлів беззвучно. І лише дим від розірваної Книги збирався над Агрігуном, клубочачись у химерні тіні, які ще намагалися жити — та розпадалися на попіл.

Агрігун стояв серед цього безмовного хаосу, зігнувшись трохи вперед. Його груди важко здіймалися, очі — чорні, глибокі, без зіниць — блищали божевіллям. Він хрипів, ніби хотів силою волі повернути те, що вже вислизнуло назавжди.

— Ви… — прохрипів він, — не розумієте… Тінь не зникає. Вона… вона лише чекає.

Його голос тріснув, став схожим на рик звіра, що втратив здобич. Він зробив крок уперед, але лезо меча в руках тремтіло — не від сили, а від безсилля. Темрява в його очах билася, наче жива, намагаючись вирватися з нутра, знайти вихід.

І саме в ту мить із-за спаленого стовпа, з тіні, ступив Аріарет.

Його обличчя було спокійним, але в очах — глибока рішучість. Мов тиша, що передує удару грому.

Кров на його щоці вже засохла, а рука, сильніше стала руківʼя меча.

Він пройшов повз тіло Драгона, Ні слова. Тільки мовчання, що промовляло голосніше будь-яких клятв.

Аріарет підійшов до Агрігуна.

Той підняв погляд, важкий, каламутний, ще сповнений ненависті — але вже й страху. Вони зустрілися очима — два воїни, у яких тліла ненависть один до одного.

На мить у цих очах проблисло щось людське — спомин, жаль, чи, може, втома.

— Це кінець, Агрігуну, — сказав Аріарет низько, майже пошепки.

Але голос його лунав над полем бою так, що здавалося — сам вітер поніс ці слова.

І тоді — удар.

Швидкий, точний, мов блискавка.

Меч увійшов у груди Агрігуна, глибоко, просто в серце, крізь чорну броню й темну плоть.

Орк застогнав — звук, схожий на зломлений подих землі. Меч впав з його руки у багнюку.

З його рота вирвався хрип, на губах виступила кров — темна, густа, майже чорна. Вона текла по його грудях, паруючи на холодному повітрі.

Його коліна торкнулися землі. Він не кричав. Тільки дивився перед собою, не кліпаючи, ніби бачив щось далеке — поза полем бою, поза світом. Його губи ледь ворухнулися.

— Я… сам себе вбив…

Слова були тихі, але їх почув кожен. Вони покотилися, мов глухе відлуння по полю, і навіть ті, хто не знав мови орків, зрозуміли їх серцем.

Очі Агрігуна лишилися відкритими. В них уже не було ненависті, лише порожнеча — спокійна, холодна, остаточна.

Він упав повільно, важко, як падає старе дерево, що довго стояло всупереч бурям. Земля глухо прийняла його тіло, і з останнім видихом чорний дим вирвався з його грудей, здійнявся в небо, але світло, що ще мерехтіло після закляття Сайрена, розчинило його в мить.

А світло ранкової зорі, яке нарешті пробилось крізь дим і попіл, упало на тіло Агрігуна — і на обличчя Драгона, що лежав поруч, нерухомий, але осяяний тим самим світлом.

Елайза зірвалась з місця, підбігла до Драгона впала на коліна біля нього, торкаючись його грудей, шукаючи подих. Її пальці здригалися, губи шепотіли молитви. Гарячі сльози ельфійки скапували на спокійне та мовчазне обличчя юнака.

Поле бою мовчало.

Навіть вітер спинив подих, ніби сам світ боявся рушити хоч на мить раніше, ніж дозволить те, що відбувалося. Над землею повисла тиша, густа, гнітюча, схожа на плащ, під яким приховується горе.

Агрігун лежав мертвий. Його чорна кров уже втратила блиск і розтікалася темними прожилками, немов сама Тінь витікала з нього у землю. Книга Відчаю перетворилась на попіл, який вітром рознесло в ніч. І здавалося, ось вона — перемога.

Ось він — кінець.

Та ніхто не радів.

Бо поруч, серед розбитих щитів і уламків шатра, нерухомо лежав Драгон. Його груди не здіймались, очі були заплющені, а світло, яке завжди жило в ньому — згасло.

Елайза стояла навколішки біля нього, вся у крові, у пилюці, із тремтячими руками, що не знали спокою. Вона торкалася його обличчя, шукаючи хоч натяк на тепло.

— Ні… — її голос розривав тишу, мов крик, що не мав куди влитися. — Ні, ти не маєш права… ти не можеш мене залишити…

Кров просочувалась крізь її пальці, гаряча, але вже без сили. Вона стисла його, ніби могла зупинити витік життя лише дотиком, лише любов’ю.

— Ти обіцяв… — прошепотіла вона, — ти сказав, що більше не зникнеш у темряві…

Вітер раптом затих, і весь світ навколо зупинився. Здавалося, навіть зорі перестали мерехтіти. Лише звук її тремтячого дихання, лише стукіт серця, що билося замість двох.

Елайза поклала руки на його груди — туди, де раніше билося серце, сильне, рішуче, таке живе. Вона заплющила очі, намагаючись відчути хоч подих, хоч найменший знак, що він ще тут.

Пустота.

Холод.

Вона закликала світло — ту силу, що завжди слухалася її поклику. Ту, що колись зцілювала навіть смертельно поранених.

Та воно не прийшло.

Ніби весь світ відвернувся, ніби сама природа втратила віру.

Світло не текло жилами. Його більше не було в ній. Тільки біль, що розривав груди.

— Прошу тебе… — вона знову притиснула руки до його рани, шепочучи слова древньої молитви, які колись навчила мати. Її голос ламався, ставав шепотом, потім — риданням.

— Драгон… Я знаю, що ти чуєш мене… Ти завжди чув мене… навіть тоді, коли мовчав.