Розділ 37

Табір Горінів. Битва

Полотно шатра вже майже впало, розриваючись під вагою світла й тіні. Драгон і Агрігун билися в центрі, немов два гіганти, навколо яких закручувалася буря. Метал дзвенів, іскри летіли в темряву, кожен удар був наче грім серед ночі. Книга в руках орка тремтіла, випромінюючи чорні хвилі, що намагалися задушити світло Драгона.

— Ти не переможеш, — гарчав Агрігун, розмахуючи сокирою, від ударів якої тріскали дерев’яні стовпи. — Бо сама Темрява стоїть за мною!

— Тоді нехай бачить, як ти падаєш! — крикнув Драгон, і меч його спалахнув так, що навіть зорі над шатром, здавалося, здригнулися.

***

А тим часом Елайза тягнула Еліну крізь вузький прохід у поваленому полотні, підтримуючи її під руку. Кожен крок був мукою: Еліні важко було дихати, кров знову сочилася з рани. Дурін ішов поруч, тримаючи сокиру напоготові.

Та не встигли вони віддалитися на десяток кроків, як тіні зчинили рух. З темряви виступили троє орків — важкі, широкоплечі, із чорними татуюваннями, що зяяли на щоках і шиях, наче пащі. Це були Чорнороті — клан, відомий своєю жорстокістю. Вони йшли низько, тримаючи довгі вигнуті клинки, їхні зуби блищали, а очі палали кровожерним вогнем.

— Куди з полоненою? — прогарчав один, виступаючи наперед. — Її кров належить Проваллю!

Елайза відчула, як серце обривається. Вона відштовхнула Еліну ближче до валуна, спробувала підняти руку, аби нанести удар. Дурін став попереду, розмахнувшись сокирою, та вороги були надто швидкі. Один із них ударом ноги відкинув гнома на землю, другий вихопився вперед до Елайзи.

Вона встигла лише підняти руки, щоб прикрити Еліну, коли раптом повітря розірвалося.

З темряви випливла постать — мов сама ніч розсунулася, аби дати йому шлях. Стрункий силует, але в ньому відчувалася сила, пружна, зосереджена. Лезо в його руках спалахнуло відблиском місяця, наче жива блискавка в темряві. Перший орк лише встиг гаркнути, перш ніж сталь розсікла йому горло; хрип вирвався з його грудей, а тіло глухо впало на землю, здійнявши бризки багнюки.

Другий Чорноротий розвернувся, блискаючи жовтими іклами, та юнак випередив його. Різкий рух — і стопа з усього розмаху вдарила орка в груди. Той з розкосим риком відлетів назад, зваливши за собою підбитий намет. Третій заревів, підняв сокиру, але тінь уже ковзнула вперед. Сайрен рухався так швидко, що навіть ніч не встигала за його кроками: клинок осяяв простір, і наступної миті чорна кров орка бризнула в темне повітря, наче сама ніч почала кривавити.

Елайза заклякла, не вірячи власним очам.

— Сайрен!.. — вирвалося в неї криком і шепотом водночас.

Він стояв перед нею й Еліною, важко дихаючи. Груди рвалися від зусилля, піт блищав на чолі, але очі… Вони світилися в темряві. Палаючі, наче два вогники, що кликали з іншого світу.

У цьому світлі було щось тривожне: воно нагадало їй погляд Драгона, коли в ньому розгорався вогонь світла, але водночас — було щось чуже, темне.

Його рухи були невпевнені, ніби він сам не розумів, що робить. І водночас у них жила сила — чужа, нав’язана, та все ж невідворотна.

— Ти… — голос Елайзи зрадницьки затремтів. — Ти ж мав залишитися в таборі Люменів! Ми домовлялися!

Сайрен витер клинок об шкіряний нагрудник мертвого орка, повільно, так, ніби цей рух допомагав йому зібратися. Озирнувся — його плечі напружилися, готові до нового удару, наче він відчував ворогів ще до того, як ті з’являться. Потім він зустрів її погляд.

— Я знав, що ти підеш у серце небезпеки, — промовив він глухо, сиплим голосом, у якому чулась боротьба. — І… щось тягнуло мене сюди. Наче голос. Наче тінь і світло разом.

Його слова пройшли крізь неї, як холодний вітер. Елайза відчула, як мороз пробіг по спині, немов чиясь невидима рука торкнулася хребта. У грудях з’явився тривожний, липкий страх: чи він прийшов рятувати їх, чи його веде сюди сама Тінь? Чи він уже не їхній союзник, а лише її обранець?

— Сайрен… — прошепотіла вона, та в горлі застрягли слова, яких вона боялась вимовити.

Еліна, притискаючи поранене плече, дивилася на нього з недовірою, майже з відразою. У її очах юнак уже не був тим хлопцем, що колись здався беззахисним. Він змінився. Став іншим.

Та часу на роздуми не лишалося. Довкола здіймався клекіт бою: сурми Горінів глухо ревіли, лязкіт мечів і зойки зливалися в безумний гул. Десь неподалік шатро здригалося від ударів: Драгон і Агрігун сходилися в смертельному двобої. Люмени й Горіни кидалися один на одного під нічним небом, наче хвилі в морі крові.

І тепер у цей хаос увірвалося ще одне полум’я невідомості — Сайрен. Юнак, якого Тінь вибрала не за його волею, і який стояв перед ними з клинком, що все ще капав чорною оркською кров’ю.

Ревище бою гуло по всьому табору: залізо гриміло, голоси зливалися в крики, земля здригалася від ударів. Але серед хаосу стався несподіваний перелом.

Твердомолоті, стоячи наче скеля, довго вагались. Вони тримали в руках важкі молоти та сокири, їхні очі світилися сумнівом і розгубленістю. Гримуча Гора і Чорнороті вже рвалися в бій, але в рядах Твердомолотих пролунав низький, важкий голос старого воїна:

— Досить! Ми не будемо проливати кров за чужу тінь!

Його слова злетіли над натовпом, і мовчання впало на весь ряд. Один за одним воїни Твердомолотих почали опускати зброю. Молоти торкались землі, щити падали на коліна. Вони відступили, даючи зрозуміти: ця битва — не їхня.

І саме тоді, коли надія ніби спалахнула, розрив між Люменами та Орками звузився до двох кланів — Чорноротих і Гримучої Гори. Їхні крики, ревіння й удар клинків розсікали повітря.