Розділ 36

Табір Горінів

Драгон зціпив кулаки, і на мить йому здалося, що світло в жилах проривається крізь шкіру. Елайза ледь торкнула його плеча, мов стримуючи, і він кивнув. Вони розрізали полотно біля задньої стіни шатра й прослизнули всередину.

Картина, що відкрилась, обпекла їхні серця. Еліна стояла зв’язана біля стовпа, обличчя її було в крові, але очі палали гнівом. Перед нею — Агрігун, високий, наче скеля, із Чорною Книгою в руках. Його погляд палав люттю й тріумфом.

— Зраднице, — хрипів він. — Ти могла бути моєю царицею. А тепер станеш моїм попелищем.

Драгон рвонув уперед першим, мов блискавка. Його клинок спалахнув світлом, і Агрігун ледве встиг відскочити, зіштовхнувшись із столом, який перевернувся, розсипавши карти й глеки вина. Дурін кинувся до Еліни, почав зрізати пута ножем. Аріарет став пліч-о-пліч із Драгоном, захищаючи його від ударів важкої сокири Агрігуна.

— Варта! — заревів Агрігун, і його крик прорізав ніч, мов удар громовиці. У темному небі навіть зорі здригнулися від того реву. — До мене!

Голос його, гулкий і важкий, прокотився табором, наче розбурханий вал, і відлунням розсипався серед шатер. Уже за мить у далечині зчинився рух: важке тупотіння ніг, дзенькіт залізних кілець на панцирах, різкий скрегіт клинків, що вихоплювалися з піхов. Десь загавкали бойові сурми, зливаючись у дикій гармонії тривоги й кровожерливості.

— Часу мало! — вигукнула Елайза. Її голос, хоч і тремтів від напруги, лунав твердо. Обличчя дівчини зблідло, мов полотно, проте очі палали рішучим вогнем. Вона, стискаючи зуби, підтримувала Дуріна, і разом вони підхопили Еліну. Та хиталася, як стеблина під бурею, ледве тримаючись на ногах, її подих був уривчастий, а на вустах проступала крапля крові.

Полотно шатра здригалося від наближення орків — тіні їхніх постатей уже з’являлися в темряві, наче зубці залізного гребеня, що ось-ось упаде на здобич. Глухе гупання ставало все ближчим, перетворюючись на стіну звуку, яка загрожувала змити їх усіх.

Драгон зробив крок уперед. Його очі спалахнули яскравим світлом, у грудях здійнялося тепло, схоже на полум’я. Він підняв руку — і з долоні вихопився осліпний промінь, ударом вдаривши Агрігуна в груди. Вогненна хвиля відкинула орка назад, з гуркотом штовхнувши його об дерев’яний стовп шатра. Полотно затріщало, кілька кілків вийшли з землі, і вся споруда похилилася.

Агрігун заревів, наче звір, що відчув смертельний біль. Його очі потемніли, в них загус чорний вогонь Книги, а зуби виблискували в злобній посмішці. Кров стікала по його підборіддю, але він уже знову зводився на ноги. Його рука судомно стискала руків’я бойової сокири, і коли він підняв її — то здавалося, що зброя поглинає світло навколо.

— Нікуди ви не підете! — проревів він, роблячи крок назустріч. Його тінь розтягнулася, накриваючи їх, немов чорна завіса.

Драгон важко дихав, але не відступив. Його світло ще тремтіло в повітрі, мов зірка, що кинула виклик ночі. Елайза відчувала, як серце калатає в грудях, проте вона не відпустила Еліни й не похитнулася.

Назовні вже гуркотіло сотня ніг — армія орків ринула до шатра. Із темряви долинав крик: «Слава Горінам! Смерть ворогам!»

Часу справді майже не лишалося.

Елайза зрозуміла: секунди вирішують усе. Вона вивела Еліну крізь розріз у полотні й, обернувшись до друзів, гукнула:

— Тримайте його!

І вже за мить вона вирвалася назовні. Нічне повітря вдарило в груди, а перед її очима простягався цілий табір, що прокидався від тривоги: орки знімалися на ноги, хапали зброю, бігли до ватажка.

Елайза ступила на підвищення біля шатра, розгорнула руки й, ніби сама тінь світла, здійняла факел угору. Вогонь у її пальцях спалахнув так яскраво, що здригнувся навіть нічний морок. І вона подала знак.

З далекого пагорба, де чорними хмарами тіснилася армія Люменів, у відповідь спалахнуло світло — сотні факелів, мов зорі, злетіли вгору. І вже за мить тиша розірвалась бойовим криком. Люмени рушили.

Велика битва почалася.

Люменські стрілки першими випустили свої залпи — тисячі сяйних стріл розсікли темряву, злившись у блискучу зливу. Вони впали на ряди орків, що не встигли підвестися, врізалися в намети, прошили дерев’яні палі й розтрощили бочки зі збіжжям. На мить темрява заколивалася від світла, немов сама ніч не витримувала натиску.

Мечники й списники Люменів рушили вперед, їхні кроки гули, як удар барабанів. Земля під ногами затремтіла, а залізо дзвеняло ще до того, як зійшлися клинки. Воїни з розгорнутими знаменами бігли вниз, їхні очі палали тим самим сяйвом, що й їхня зброя.

Орки, спантеличені й приголомшені, з криками кинулись на ноги. Хто ще хропів у постелях, виривався назовні, схоплюючи перше, що трапиться під руку — сокиру, спис, уламок щита. Їхні воїни ще не вишикувались, ще не зрозуміли, звідки загроза більша: зовні чи з середини. Бо саме в ту мить варта, що ринула на поклик Агрігуна, вбігла просто в пастку.

Між шатрами, у розбурханому натовпі, вони натрапили на Драгона й Аріарета. Ті стояли пліч-о-пліч, немов два крила бурі, і тримали перед собою Агрігуна, загнаного в кут власного шатра. Сталь співала в руках Аріарета, його очі палали холодним полум’ям рішучості, а Драгон, зціпивши щелепи, випромінював ту саму силу, яку боявся сам — сяйво, що розривало морок навколо.

Варта не встигла зімкнути лави — бо ззаду вже вдарив перший прорив Люменів у табір. Вогняні стріли, мов метеори, вдарили в землю, у намети, в ряди орків. Крики, ревіння, дзенькіт сталі й спалахи полум’я сплелися в єдину гулку симфонію хаосу. Вогонь від смолоскипів злився з відблисками клинків, і темрява перетворилася на криваво-червоне море.