Розділ 35

Табір Горінів

У темних кущах і за валунами, навколо табору, затаїлася армія Люменів. Їхні очі світилися нетерплячістю, дихання виривалося хмарками пари. Кожен чекав одного слова — наказу напасти. Та поки він не пролунає, їхні серця билися в єдиному ритмі тривоги.

Етельстан, стоячи серед вищих воїнів, стискав у руках посох. Його погляд ковзав по табору, мовби намагаючись відчути найслабше місце. Поруч із ним Варіан приглушено бурмотів бойову молитву, а Карб і Грогул, сховані трохи осторонь, чекали знаку Наґрука — вони знали, що доля Горінів може змінитися за одну ніч.

Шатро Агрігуна

Тим часом у серці табору, в найбільшому шатрі, горів тусклий вогонь у бронзових жарівницях. Його відблиски грали на жорстких рисах Агрігуна. Він стояв над столом, де Чорна Книга Відчаю знову розгорнула свої темні сторінки. Символи на них тремтіли, мов живі, випромінюючи зловісне світло.

За його спиною, прив’язана до дерев’яного стовпа, сиділа Еліна. Її руки й ноги були зв’язані грубими мотузками, плечі вкрило висохле буре плямою — стара рана пекла. Але її очі горіли викликом. Вона дивилася на Агрігуна без страху, хоч серце калатало швидше.

— Ти думаєш, що твої ритуали зроблять тебе безсмертним, — сказала вона глухо, майже шепотом, але з такою силою, що слова пронизали простір. — Але ти лише раб тієї книги. Раб темряви.

Агрігун обернувся. Його обличчя, різке, наче висічене каменем, перекривилося в усмішці.

— Раб? Ні, Еліно. Я — володар. Я — той, хто об’єднає все під своєю рукою. Ти ж… — його погляд ковзнув по її обличчю з відтінком колишніх спогадів, — станеш ключем. Твоя кров відкриє шлях до провалля.

Він підійшов ближче, нахилився, так що його гаряче дихання торкнулося її щоки.

— Ти мала шанс бути поруч. Тепер ти будеш лише жертвою.

Книга за його спиною знову прошипіла, її сторінки ворушилися, немов нетерплячий звір. Агрігун підняв голову, і в його очах спалахнуло безумне бажання.

— Час вирушати в Беззвучне Провалля. Там мене визнає сама Темрява.

Пробирання Люменів

Табір Горінів дихав ніччю. Десь тріскало вогнище, чути було глухе бурчання вартових, але загалом — тиша, натягнута, як тятива лука. Повітря стояло важке, пересичене запахом диму, спітнілих тіл і металу.

Дурін ішов першим, низько пригинаючись, його очі звикли до мороку ще в гірських печерах. Він добре знав орочі табори: знав, як змінюється вартова служба, як тіні від смолоскипів залишають сліпі зони, де можна проскочити. Кожен його рух був вивірений, точний, наче він крокував по невидимій карті.

Аріарет рухався відразу за ним, майже розчиняючись у темряві. Він нагадував мисливця, який іде за здобиччю — легкий крок, жодного шелесту. У його руках вигравав тьмяним відблиском ніж, готовий будь-якої миті спалахнути холодним ударом. Його погляд ковзав по кожній тіні, він прислухався до найменшого шурхоту, і від цього напруга ще більше стискала повітря.

Драгон ішов третім. Його плечі були напружені, кожен м’яз горів стриманою силою. Рука не відривалася від руків’я меча, і в темряві здавалося, що сталь сама жадає вирватися з піхов. У його жилах нуртувало світло — воно билося, просилося назовні, і він відчував, як складно його тримати в покорі. Один необережний порух — і вони зрадять себе спалахом сяйва.

Елайза йшла поряд із ним. Вона ледве дихала, кожен вдих віддавався у грудях пекучим страхом. У повітрі вона вже чула шепіт — тихий, наче подих крізь тканину, але наповнений холодом. Там, у шатрі, де тримали Еліну, було щось інше. Щось, що притягувало й водночас намагалося відштовхнути. Її пальці тремтіли, та вона стискала їх у кулак. Бо знала: тільки її дар може протистояти Книзі, що вже сплітала свої темні корені в душу Агрігуна.

Кожен крок був наче в безодню. Вони ковзали поміж шатрами, де подекуди чулися хропіння орків, і зупинялися, коли поруч проходила варта. Серце Елайзи калатало так голосно, що вона боялася — почують.

А десь позаду, у темряві, у западинах скель і серед високої трави, чекала армія Люменів. Воїни стискали зброю так, що кістки на руках біліли. Вони чекали лише одного — знаку. Напад почнеться, коли всередині пролунає перший крик або коли їхній командир підніме руку. Але поки — тиша.

Тиша, що ріже слух і давить на груди.

Наґрук серед Горінів

Тим часом у протилежному кінці табору Наґрук стояв перед шатром Твердомолотих. Його серце билося важко, але погляд палав — він знав: це момент істини. Якщо він зараз зазнає поразки, усе пропало.

Він відкинув важке полотнище й ступив усередину. У шатрі пахло димом і потом. Навколо вогнища сиділо кілька старших Горінів. Їхні обличчя були, мов вирізані з каменю: зморшки, жорсткі лінії, холодні очі. Найстарший, із густою сивою бородою, підвівся.

— Чого тобі, Наґруку? — голос його був твердий, мов сталь. — Ти знаєш: ми не зраджуємо вождя.

Наґрук відчув, як кров прилинула до скронь. Його кулаки зціпилися так, що кістки закрутіли. Але голос його не тремтів. Він був низьким і глибоким, кожне слово — наче удар молота по ковадлу.

— Це не вождь. Це звір, — сказав він, роблячи крок уперед. — Його веде Книга. Ви ж бачите, як він змінився! Він погубить Орду, зробить рабами навіть вас. Йому не потрібні Горіни, йому потрібна тільки влада.

Його слова відбилися у тиші, важкі, як камінь у криницю. Дехто з воїнів звів брови, хтось відвернувся, та кілька пар очей блиснули сумнівом.

Наґрук відчув це й продовжив:

— Я бачив, як Люмени рятували тих, кого ми лишали вмирати. Я бачив, як Агрігун продав душу Темряві. Якщо ми не станемо разом із ними зараз — завтра ми будемо мертвими. Або рабами його Книги.