Розділ 34

Табір Горінів

Її привели до нього не як воїна, а як здобич. Двоє орків тягнули Еліну крізь табір, руки зв’язані грубими мотузками, які врізалися в зап’ястя, залишаючи криваві сліди. Вона йшла, спотикаючись об каміння, та не дозволяла собі впасти — погляд залишався прямим, упертим, хоч і в глибині очей мерехтіла тінь страху.

Попереду, серед півкола воїнів, сидів Агрігун. Його постать ніби виросла з самої землі: важкі плечі, очі, в яких полум’я вогнища грало відблисками чорного металу. На грудях — грубий панцир, на колінах — Чорна Книга, яку він тримав так, наче вона була його серцем.

— Ведіть ближче, — його голос прозвучав низько й розкотисто, наче гуркіт далекої грози.

Еліна зустріла його погляд. І в ту мить у її пам’яті спалахнув інший Агрігун: той, що колись сміявся, ловив її руку, коли вона піднімалася на скелі над рікою; той, що обіцяв, що світ може змінитися, якщо вони будуть поруч.

— Агрігуну… — прошепотіла вона, коли воїни грубо штовхнули її до його ніг.

Він нахилився вперед, вдивляючись у неї так, ніби впізнавав і водночас намагався забути.

— Ти змінилася, Еліно, — сказав він глухо. — У твоїх очах більше світла, ніж я можу стерпіти.

— А ти, — її голос затремтів, але вона зібрала силу, — ти став тінню самого себе. Чорна Книга пожирає тебе, Агрігуну. Але я знаю, ким ти був. І той, ким ти був, досі десь там.

На мить його обличчя сіпнулося — чи то від спогаду, чи то від болю. Та він відкинув голову назад, засміявся низько й різко.

— Ти говориш, наче я дитина, яку можна вмовити. Ні! Той Агрігун, якого ти знала, помер у ніч, коли світ зрадив мене. Тепер я — сила. Я — вирок.

Еліна зробила крок уперед, хоч мотузки тримали її руки. Очі її блищали вогкістю, проте не від слабкості, а від рішучості.

— Я не вірю в твою смерть, — твердо вимовила вона. — Я пам’ятаю, як ти дивився на мене. Я знаю, що глибоко всередині ти ще живий. Якщо є хоч іскра того Агрігуна, що колись кохав… вона може врятувати тебе від цієї темряви.

Його обличчя спотворила гримаса, і він різко схопив її за підборіддя, змусивши підняти голову. Його пальці були грубі, сильні, але десь у тремтінні хватки було щось невидиме — вага пам’яті.

— Не смій… — просичав він, — не смій кидати мені ці спогади, жінко. Бо якщо я повірю хоч на мить, вони знищать мене.

Еліна відповіла шепотом, майже як молитвою:

— Нехай краще знищать, ніж перетворять на те, ким ти став.

Їхні погляди зчепилися — світло й тінь, любов і ненависть, минуле й теперішнє. У цій миті Агрігун вагався: його серце билося в ритмі двох правд, і тільки Книга в його руках палала темним сяйвом, нагадуючи, на чиєму боці тепер його душа.

Табір Люмені

Вечір опускався важко. Небо ще тліло багрянцем, а в таборі панувала дивна тиша, неначе все завмерло перед бурею. Драгон стояв осторонь, руки стиснуті в кулаки, і його погляд був спрямований тільки на Сайрена. Той сидів біля вогнища, відчуваючи на собі невидимий тягар, і, зрештою, піднявся, щоб зустріти цей погляд.

— Ти навіть не намагаєшся приховати, — голос Драгона бринів гнівом, а в його очах світилась небезпечна іскра. — Я знаю, що ти торкався її. Що ти тримав її в обіймах.

Сайрен спершу мовчав, вдихнув глибоко, намагаючись втримати спокій, та його власні губи здригалися від невисловлених слів.

— Ти не розумієш, — нарешті відповів він тихо, але твердо. — Вона для мене як світло.

У цю мить Елайза, яка почула підвищений тон, підійшла ближче. Її обличчя було напружене, але в очах — біль.

— Драгоне, — заговорила вона, стаючи між ними, — Це було тільки дружнє. Він не мав на меті нічого більшого.

Проте її слова підлили масла у вогонь. Обличчя Драгона спалахнуло ще дужчим гнівом.

— Дружнє? — його голос зірвався на крик. — Ти справді так думаєш? Ти справді вважаєш, що я сліпий? Що я не бачу, як він дивиться на тебе?

Сайрен різко зробив крок уперед, і їхні обличчя опинилися на відстані подиху. В повітрі натягнулася струна, готова луснути.

— Хіба ж ви з Елайзою разом? Ні, то в чому ж проблема?

— Ти зрадив, — прошипів Драгон, груди його ходили від лютого дихання. — Ти вкрав довіру, яку мав. Ти вкрав її увагу.

Сайрен тремтів від люті й образи, але слова його були, мов лезо:

— То ось як… Усе так, як казала Тінь. Ти зрадив мене першим. Ти сумніваєшся, ти бачиш ворога там, де має бути брат.

Очі його спалахнули болем і холодом водночас.

— Пам’ятай це, Драгоне. Ти більше не друг мені.

Їхні руки майже торкнулися руків’їв зброї. Один крок — і між ними спалахнула б сутичка, яка могла змінити все. Але Елайза кинулася між ними, її голос зривався від розпачу:

— Досить! Ви обоє! Чи не бачите, що саме цього й хоче темрява? Вона сіє розбрат, і ви граєте за її правилами!

Драгон дивився на Сайрена, наче на чужинця. Сайрен відвернувся, очі його потемніли, і на обличчі застигла тінь остаточного рішення. Між ними народилася прірва, яку вже не могла закрити ні дружба, ні спогади.

Коли крики стихли, лишивши за собою гнітючу порожнечу, Сайрен різко розвернувся й рушив геть від вогнища. Його кроки були швидкі, ніби він тікав не від Драгона, а від власних думок. Драгон залишився позаду, стискаючи кулаки так, що кістки побіліли, і дивився йому вслід, не зводячи погляду.

Елайза вагалася лише мить, а тоді кинулась услід за Сайреном. Вона наздогнала його вже біля краю табору, де ніч зливалася з темним лісом. Його плечі тряслись від гніву, а погляд був спрямований у темряву, наче він уже бачив свій шлях.