Розділ 33

Табір Люменів

Дурін сидів біля вогнища, відчуваючи, як дим пече очі, а тиша ночі давить сильніше, ніж будь-який крик. Його руки, зашкарублі від сталі й молота, знову й знову стискали руків’я бойового сокири. Усе в ньому напружувалося, наче він сам став натягнутим луком.

Він чекав. І цей час розтягнувся нестерпно.

Нарешті полотнище намету відхилилося, і ввійшов розвідник. Молодий люмен із обличчям, вкритим потом і брудом, дихав уривчасто, наче біг кілька миль поспіль. Його очі блищали тривогою.

— Пане Дуріне… — він схилив голову, — трапилося лихо.

Дурін підвівся, його постать нависла над хлопцем, наче сама гора ожила.

— Говори.

— Ми відстежили сліди на північному узліссі. Вони були свіжі. Там — боротьба… кров. І… залишки пір’я білого павича.

Дурін стиснув кулак так, що хруснули суглоби.

— Продовжуй.

— Орки, — хрипко видихнув розвідник. — Вони засіли в лісі. Ми бачили, як кілька десятків Горінів тягли ельфійку. Це була вона. Еліна. Вони скрутили її, і повели глибше, у напрямку до головного табору Агрігуна.

У шатро впала тиша. Лише потріскування вогню здавалося глумливим сміхом. Обличчя Дуріна скам’яніло, його очі засяяли небезпечним блиском.

— Вони… — голос його зривався на рик, — посміли торкнутися її?!

Він ударив кулаком по столу так, що деревина тріснула, а смолоскип здригнувся.

— Гррх! Чортові виродки! Вони заплатять за це!

Розвідник опустив голову, ніби боячись погляду гнома.

— Вони ведуть її в серце табору. Вона ще жива… але часу мало.

Дурін зробив крок уперед, і його голос загримів, як удари молотів у кузні:

— Настав час використати нашу найбільшу перевагу, розум та хитрість. Ми вирвемо її з їхніх лап, навіть якщо доведеться вбити кожного проклятого Горіна в їхньому лігві!

Він схопив сокиру й підняв її високо, немов клятву.

— Чуєте мене?! — гримів він, звертаючись до всіх, хто був поруч: Карба, Грогула, розвідників, навіть до вартових. — Вони думають, що сховаються у своєму лігві? Ми підемо туди! Ми виріжемо їх із тіні, як гнилу плоть із рани!

Карб нахмурився, але в його очах загорівся вогонь.

— Це ризик. Але якщо ми нападемо неочікувано, вони не встигнуть зібрати силу.

Грогул посміхнувся своїм хижим оскалом.

— Хай буде кров. Я піду першим.

Дурін кивнув і вже спокійнішим, але важким голосом мовив:

— Добре. Готуйте засіку. Ми підемо вночі. Вони не чекатимуть, що ми наважимося атакувати їхній табір, коли місяць ще високо. Ми прийдемо до них, мов тінь, і обернемо їхній сон у кошмар.

Він нахилив голову, і в його очах блиснув біль, що переплавився у лють.

— Еліна — не лише моя сестра по зброї. Вона — світло серед нас. Якщо вони заберуть її… це буде початком нашого кінця.

Він підняв сокиру й прошепотів, ніби молитву до предків:

— Я клянусь — або я поверну її, або впаду поруч.

І в той вечір табір Люменів ожив: ковалями були не молоти, а серця, переповнені гнівом. Воїни готували зброю, перевіряли обладунки, натягали тятиви. Тиша змінилася гулом підготовки.

А Дурін стояв попереду всіх, мов кам’яна гора, що готова зрушити й поховати під собою табір Горінів.

***

У таборі гул підготовки не стихав ані на мить: дзенькіт металу, шурхіт стріл у сагайдаках, глухі удари, коли воїни перевіряли щити. Але серед цього гамору в одній з темних вуличок між шатрами панувала інша тиша — напружена й крихка.

Елайза стояла перед Сайреном. Його обличчя здавалося блідим у світлі смолоскипів, а в очах горів вогонь — не від люті, а від рішучості, що лякала її більше за все.

— Ти не підеш із ними, — сказала вона тихо, але твердо. Її голос зривався від хвилювання, однак у ньому була сила. — Сайрене, це надто небезпечно. Вони йдуть у саме лігво Агрігуна. Якщо щось трапиться… — вона затремтіла й не змогла договорити. — Ти саме той, кого вони так мріють приєднати до себе.

Хлопець зробив крок до неї, його руки трохи здригалися.

— Я мушу йти. Це моя битва теж.

— Ні, — перебила вона, очі її заблищали від невидимих сліз. — Ти — Двоєдушний. Тінь у тобі тільки й чекає слушної миті, щоби вирватися. Якщо ти опинишся серед бою, серед крові й ненависті, вона може взяти гору. Ми не можемо ризикувати.

Сайрен дивився на неї довго, мовби шукав у її очах причину відмовитися від свого наміру. І нарешті він обійняв її. Його руки тремтіли, та в них була така щирість.

— Я не хочу, щоб ти захищала мене, — прошепотів він їй на вухо. — Я хочу захищати тебе. Бо якщо я стоятиму осторонь, коли ти підеш у небезпеку… тоді я ніколи не пробачу собі.

— Але ж ти не розумієш… — прошепотіла вона. — Саме ти — наша надія. Без тебе ми всі можемо загинути.

Він притиснув її ще сильніше.

— Якщо ти загинеш, то яка тоді різниця? Тоді для мене все скінчено.

Її серце здригнулося від його слів, і вона вперше відчула, що боротьба між світлом і тінню в ньому не така вже й далека від боротьби у кожному з них.

Ельфійка легко притулилася до юнака, в тих її обіймах була дружба та переживання, в його ж тепло та кохання. Елайза одразу відсторонилася та опустила очі на свої тендітні ноги.

Їхні слова почув ще хтось. Лейла сиділа трохи осторонь, на низькому пеньку, й натирала свою зброю — довгий меч із візерунчастим руків’ям. Вона не зводила очей від сталі, але її слух ловив кожне слово.

Лезо тихо співало під її руками, коли вона водила по ньому ганчіркою, але в серці дівчини закипало щось інше — гостре, мов сам клинок.