Розділ 32

Табір Люменів

Сайрен ішов до свого шатра, немов у сні. Кожен крок лунав у вухах важко, гулко, наче земля тягнула його вниз. Слова Елайзи пронизували свідомість, відлунювали й боліли сильніше, ніж будь-яка рана:

«Ти — Двоєдушний…»

Він увійшов у намет і впав на ложе, навіть не роздягаючись. Темрява всередині здавалася глибшою, ніж ніч зовні. Він лежав, втупившись у дах із натягнутих полотнищ, і відчував, як холод повзе його жилами.

Йому було моторошно. Він давно зробив свій вибір — пішов до Люменів, присягнув бути поруч із ними.

Але тепер тривога підточувала цей вибір, наче іржа залізо. Бо тінь нікуди не зникла. Вона сиділа поруч, дихала в потилицю, іноді шепотіла йому думки, які він боявся повторити навіть у голові.

Він прикрив очі, але в темряві лише виразніше бачив її обличчя. Елайза. Маленька ельфійка з волоссям, білим, як молоко, з очима, що світилися так, ніби в них відбивався сам світанок. Вона торкнулася його руки — і серце не змогло забути.

Сайрен перевернувся на бік, але образ не зникав. Навпаки — він в’їдався глибше. Її голос, коли вона казала не думати про помилки. Її усмішка, така тепла, що змушувала світ ставати хоч на мить простішим. І те, як вона назвала його вперше так, як боявся почути від будь-кого іншого.

Він відчував себе розірваним. Між темрявою й світлом. Між криком у голові й тишею, яку дарував її погляд. Між страхом і тим, що починало боліти сильніше — ніжність до неї.

Він стискав кулаки так, що нігті впивалися в долоні. У грудях билося два серця — і обидва прагнули різного. Одне жадало темряви, інше — Елайзи.

Сайрен уперше в житті відчув, що його душа більше не належить йому самому.

Нарада Великої Шестірки

У головному наметі Люменів панувала тиша, напружена й важка, наче перед грозою. Свіжий вітер ворушив полотнища, приносячи запахи вогнищ і віддалених боїв. Усередині, довкола круглого столу, вже сиділи Етельстан, Еліна, Варіан і Дурін та Аріарет.

До них приєдналася Елайза, і відразу за її проханням у шатро допустили й тих, кого Шестірка ще ніколи не кликала: Драгона, Наґрука, Карба й Грогула.

Драгон тримався відчужено, стоячи трохи осторонь, але його очі уважно стежили за кожним рухом. Наґрук із важким зітханням сів ближче до Карба, а Грогул, здавалося, постійно обмацував руків’я свого ножа, ніби звична зброя давала йому опору серед чужих.

Елайза піднялася, її постать у світлі смолоскипів здавалася прозорою, немовби вона сама була зітканою з сяйва й тіні водночас. Вона вдихнула повітря, аби зібрати сили, і промовила:

— Ми довго шукали того, хто згаданий у пророцтві. Того, хто має дві душі. Я знайшла його. Це Сайрен.

У шатро вмить упала глибока тиша. Лише полум’я ламп потріскувало, відкидаючи тіні на суворі обличчя.

— Хлопчисько? — буркнув Дурін, нахмурюючи густі брови. — Він виглядає… занадто юним для такої ноші.

— І все ж у ньому два серцебиття, — відповіла Елайза спокійно, хоч у голосі її тремтів щем. — Я відчула це сама. Одне належить йому, друге — тіні, що бореться всередині.

Наґрук перевів погляд із Елайзи на Драгона, потім на інших.

— Якщо це правда, то хлопець — небезпечний. Але й потрібний. Без нього ми не зможемо перемогти Агрігуна.

Етельстан нахилив голову, його пальці торкнулися струн ліри, немов шукаючи в ній підтвердження.

— Я бачив у видіннях подібний образ, — промовив він задумливо. — Двоє голосів, що звучать в унісон і розривають тишу. Це не випадковість.

Варіан уперся руками в стіл, його погляд потемнів.

— Він занадто нестабільний. Якщо друга душа візьме гору, ми отримаємо ворога в самому серці табору. Ви готові ризикувати цим?

Елайза глянула на нього, і в її очах відбилася щирість, м’яка й тепла.

— Я бачила й інше. Коли він поруч, тіні відступають. Він бореться. І я вірю, що він може вистояти. Я… відчуваю до нього довіру.

Слова її впали, як іскра в суху траву. У грудях Драгона спалахнула глуха ревність — він відвернувся, щоб приховати блиск у очах, та важке дихання видавало його.

Карбу, що сидів мовчки, раптом захотілося втрутитися:

— Якщо вона вірить у нього, це вже вагомо. Але ми маємо забезпечити йому захист. Хтозна, скільки ворогів захоче використати Двоєдушного.

Етельстан підняв руку, закликаючи до порядку.

— Тоді так і буде. Відтепер Сайрена супроводжуватиме охорона — ті, хто зможе захистити його і від ворогів зовнішніх, і від тих, хто схоче використати його внутрішню боротьбу.

Наґрук кивнув серйозно:

— Я поведу своїх. Ми чергуватимемо разом із Люменами.

— Я особисто хочу бути причетною до його охорони, — сказала Елайза.

Очі Драгона потемніли і він промовив:

— Я теж, він мій друг, не хочу, щоб з ним щось трапилось.

Еліна довго мовчала, але нарешті заговорила, її голос був твердий і рішучий:

— Добре, ми знайшли Двоєдушного. Але це лише половина справи. У пророцтві сказано, що лише він зможе знищити Чорну Книгу Відчаю. Нам потрібно дізнатися, які саме слова має промовити юнак, аби це сталося. Бо без цього пророцтво залишиться лиш тінню.

Всі погляди зійшлися на ній. І в ту мить кожен зрозумів: їхній час спливає. І що Двоєдушний — не лише їхня надія, а й найтонша межа між спасінням і загибеллю.

Біла тінь ночі

Еліна не знаходила собі місця. Слова Елайзи про Сайрена й рішення Шестірки звучали в її голові знову й знову. Але ще сильніше душу тривожили нічні кошмари, а після того безсонниця.