Розділ 31

Табір Горінів

Лагері орків Горінів і нежиті давно розділяли невидимі межі. Між шатрами ніколи не було спокою: то чути було гарчання орків, то шипіння й сухе тріскотіння кістяків, що йшли патрулювати. Але цього вечора напруга сягнула краю.

Агрігун, з широкими плечима, прикрашеними шрамами й металевими обручами, ступив на кам’янисту рівнину, де стояло шатро Таліная — лорда нежиті. Перед входом уже чатували двоє вершників на скелетних конях. Коли вождь Орди з’явився, вони розступилися, і з темряви вийшов сам Талінар.

Високий, закутий у чорні лати, з обличчям, що радше нагадувало вирізьблену маску, ніж людську плоть.

— Знову ти, — прошипів він, дивлячись на Агрігуна згори вниз, хоча їхній зріст був майже рівним. — Чого тобі, синіє полум’я Орди?

Агрігун зціпив зуби.

— Мені набридло чути, що твої мерці починають диктувати моїм воїнам, куди йти й кого слухати. Це мій табір, і Орда ніколи не буде ганчіркою в твоїх кістлявих руках.

Талінар розсміявся тихо, як скрегіт заліза по кістці.

— Ти помиляєшся, орче. Твої воїни вже скуштували нашої сили. Вони бачили, як ми піднімаємо навіть убитих ворогів, аби ті знову йшли в бій. Твоя Орда без нас — лише натовп з кам’яними сокирами. Ми — ключ до перемоги.

Агрігун різко ступив уперед, так що їхні обличчя розділяла лише тінь.

— Я не дозволю, щоб ти вважав себе господарем.

Без моєї Орди твої кістки залишаться валятися у болотах, бо нікому буде ними керувати.

Полум’я в очах Таліная спалахнуло. — Я — той, хто ходив серед імперій ще до того, як твої предки навчилися палити вогнище. Не смій рівняти мене з іншими.

На мить здалося, що вони кинуться один на одного. Повітря між ними важчало, наче саме Небо чекало першої краплі крові. Але Талінар зрештою відступив, мовби визнаючи, що час ще не настав.

— Добре, Агрігун, — промовив він повільно. — Поки що ти потрібен. Але запам’ятай: у цій війні залишиться лише один володар.

— І це буду я, — гаркнув орк, розвернувшись і рушив геть.

У шатрі Агрігун кинув свій плащ на підлогу, важко вдихаючи. У його очах ще горів гнів, у кулаках грала кров. Але раптом повітря потемніло. Сторони шатра наче засичали від невидимого жару.

На столі, де лежала Чорна Книга Відчаю, самі собою почали ворушитися сторінки. Сухий шелест став шепотом, який з кожним подихом ріс.

— Настав час… — голос був одночасно шовковий і отруйний. — Він сміє тобі перечити, цей лорд із кісток. Але він — лише уламок минулого. Ти ж… — сторінки розгорнулися на чорному розділі, де вилась картина з рун і крові, — ти станеш тим, хто знищить усіх, хто стане на твоєму шляху.

Агрігун дивився на малюнки, і його подих частішав.

— Ритуал? — промовив він, ніби сам перевіряючи, чи правильно розуміє.

— Так… — прошипіла Книга. — Ритуал, що зв’яже твою кров із силою Темряви. Він очистить поле бою від усіх слабких: від зрадливих союзників, від воїнів, які сумніваються, навіть від тих, хто вдає друзів, а особливо твоїх ворогів. Лише сильні залишаться — твої. Лише ти будеш паном.

Агрігун повільно простягнув руку й торкнувся шорсткої сторінки. Книга тремтіла під його пальцями, мов жива.

— Усі, хто заважає мені підкорити Ксіломенос… — прошепотів він. — Усі загинуть.

І в його очах блиснув вогонь, якого ще ніколи не бачили навіть найближчі воїни. Це вже не був гнів — це було нове, безмежне прагнення влади.

Чорна Книга Відчаю ворушилася, наче дихала. Її сторінки темніли, чорнило розтікалося і ставало подібним до свіжої крові. Символи на пергаменті почали виринати один за одним — то вигоряли, то гасли, наче вогонь у глибокій печері.

Голос Книги хрипів і стишувався, але кожне слово різало слух Агрігуна, мов ніж.

— Це ритуал Крові й Попелу, — прошипіла вона. — Його не здійснити в таборі, він вимагає місця, де земля вже пила кров тисяч. Там, де смерть залишила свій шрам.

Агрігун нахмурився, але слухав далі, не відводячи пальців від сторінки.

— Тобі доведеться принести жертву, — слова виходили наче зсередини його черепа, — того ворога, що колись був твоїй душі близький. Ця кров стане мостом змішавшись з твоєю у священному колі. Без цього Темрява не визнає тебе своїм.

Малюнки оживали просто на сторінках: коло, викладене кістками, що світилося темно-червоним; велетенська руна, намальована кров’ю; обличчя мудре та ніжне ельфійки, яка падала на землю з вирізаним серцем. Еліна…

Табір Люменів.

Вечір спускався на табір м’яким світлом. Ліс, що обіймав шатра, дихав спокоєм: пташиний спів стишався, вітер грав у кронах мелодію, схожу на колискову. Елайза сиділа на поваленому стовбурі біля струмка й перебирала трави, сушені листки й корінці, що мали стати ліками для воїнів. Її білі коси розсипалися по плечах, у відблисках сутінків здавалися сріблом.

Вона не помітила, як до неї підійшов Сайрен. Він ішов тихо, але в його рухах була незграбна рішучість — наче хлопець, який боїться злякати навіть шелестом. У руках він ніс дерев’яну миску з водою, яку набрав у струмку вище за течією.

— Ти знову працюєш, — сказав він, сідаючи поруч. — Усі вже відпочивають, а ти навіть не даєш собі перепочинку.

Елайза усміхнулася, не піднімаючи очей.

— Я звикла. Ліки треба готувати завжди наперед. Поранення не питають дозволу.

Сайрен покрутив миску в руках, вагаючись, а потім тихо промовив:

— Дозволь мені допомогти.

Вона підняла погляд, трохи здивована, але в її очах не було відмови. Вона лише подала йому маленьку глиняну ступку.