Розділ 30

Камінь зник у пащі дракона, і хрускіт прокотився луною, мов розламалася гора.

Грос підняв голову, випускаючи клуб диму з ніздрів, і на мить завмер, ніби оцінюючи хлопця. А тоді — легенько видихнув у його бік теплим, кам’яно-мінеральним подихом.

— Це був знак, — сказав Етельстан, нахиливши голову. — Він визнав тебе. Ти сміливий, Сайрене. Не кожен міг би витримати його погляд.

Юнак мовчав, дивлячись на дракона. В його грудях знову піднявся той самий давній трепіт — відчуття, що десь глибоко, під шарами страху і сумніву, в ньому живе щось таке ж древнє, як і ця істота перед ним.

— Він… інший, ніж я думав, — нарешті промовив Сайрен. — В ньому немає злості. Тільки сила.

— Сила — то не завжди ворог, — відповів Етельстан, зважуючи слова. — Вона стає ворогом лише тоді, коли серце не знає, заради чого її тримати.

Юнак підняв погляд на велетня. І на мить йому здалося, що той бачить його наскрізь — і темряву, що шепоче вночі, і тривогу, яку він ховає від Драгона, і власний страх бути покинутим.

— Ти говориш так, ніби вже знаєш мою відповідь, — прошепотів Сайрен.

— Ні, — похитав головою Етельстан. — Я знаю лише одне: вибір завжди твій. Навіть коли тіні хочуть переконати, що ти його не маєш.

Сайрен стиснув кулаки, але цього разу не від відчаю. В ньому зародилося щось інше — тонкий вогник упертості, якого він давно не відчував.

Грос знову вгризся у камінь, а Сайрен дивився, як летять іскри від кристалічних зубів. І думав: можливо, й у мені є така сила.

— Дякую, — сказав він тихо. — За те, що дав мені спробувати.

Етельстан поклав йому руку на плече — важку, як камінь, але сповнену тепла.

— Це тільки початок, хлопче.

Сайрен кивнув, відчуваючи, як у грудях, попри все, стає трохи легше.

Етельстан довго дивився услід Сайренові, коли той, подякувавши, відійшов до свого шатра. Лише тоді велетень опустився на коліно біля Гроса, повів долонею по загартованих кристалах, що виступали на шиї дракона, і тяжко зітхнув. У його серці досі гудів відгомін видіння, від якого він не знаходив спокою.

— Двоєдушний… близько… Стережіться… він сам не знає… хто він…

Етельстан ще відчував, як ті слова печуть, мов вуглини. І хоч він звик тримати тягар на своїх плечах, зараз розумів: сам він цього не витримає.

Погляд мимохіть зупинився на постаті, що саме виходила з тіні дерев. Це була Еліна. Вона йшла легко, хоч на її плечах теж лежав тягар віків і втрат. Світло світанку лягало на її обличчя, роблячи його ще спокійнішим, і від того в серці Етельстана прокинулось відчуття, яке він знав давно: серед усіх у Шестірці саме вона найкраще розуміла його мовчання.

— Еліно, — покликав він низьким голосом.

Вона зупинилась, трохи здивована, але коли побачила його серйозність, підійшла ближче.

— Що сталося?

Етельстан глянув навколо — табір прокидався, але більшість ще була сонна. Він кивнув у бік невеликої галявини, віддаленої від шатер.

— Мені треба поговорити з тобою. Тільки з тобою.

Вони рушили туди разом, мов дві тіні, що шукають притулку від зайвих очей. Коли дерева закрили їх від сторонніх поглядів, велетень зупинився і замовк. Довго мовчав, наче не наважувався. Лише коли Еліна торкнулася його руки, він заговорив.

— Вранці я бачив його… — Етельстан зітхнув. — Беормунда. Його дух прийшов до мене. Не в сні, не в маренні — це було більше, ніж видіння.

Очі Еліни затремтіли. Вона опустила голову, ніби стримуючи хвилю почуттів.

— Він і до мене приходив колись… але ти говориш так, ніби він торкнувся тебе прямо. Що ж він сказав?

Етельстан підняв очі до гілок, де світло ковзало між листям, і промовив:

— Він попереджав що справжня небезпека — у сумніві серед нас самих. Мені здається, що тепер найбільше ми маємо боятися не ворога ззовні, а того моменту, коли ми почнемо втрачати довіру одне до одного.

Еліна мовчала, але її пальці ще міцніше стиснули його руку. Вона відчувала вагу цих слів, і в глибині її серця відгукнулося власне передчуття.

— І ти боїшся, що це вже почалося, — тихо сказала вона.

Етельстан кивнув.

— Я бачив, як тінь торкається Сайрена. Чую, як Драгон бореться з самим собою. Я знаю, що навіть у мені є темні місця, які можна використати проти нас. І коли Беормунд сказав про сумнів серед своїх… я подумав: що, як він мав на увазі нас усіх?

Його голос на мить зламався, і Еліна вперше за довгі роки побачила в ньому не непохитного велетня, а воїна, який відчув власну вразливість.

Вона ступила ближче, поклала долоню йому на груди, туди, де билося велике серце.

— Ти носиш у собі страх, Етельстане. Але страх — це ще не зрада. Ми всі сумніваємося, та саме тому тримаємось разом. Ти зробив правильно, що розповів. Бо таємниці — ось що живить темряву.

Він глибоко видихнув, немов слова її зняли з нього половину тягаря.

— Я боявся, що поділившись, зроблю лише гірше.

— Ні, — відповіла Еліна, і в її очах сяйнула твердість, схожа на світло зірки. — Ти зробив те, що тримає нас живими. Ти довірився.

На мить вони стояли мовчки, і лише вітер торкався листя над їхніми головами. Потім Еліна додала:

— Якщо Беормунд говорить із нами навіть після смерті, значить, у нас ще є час виправити шлях. Але ми маємо триматися одне одного — інакше Книга переможе ще до того, як ми дійдемо до Агрігуна.

Етельстан схилив голову, приймаючи її слова.

— Ти завжди була голосом, який вирівнює мої кроки. Дякую, Еліно.

Її губи торкнулася легка посмішка, хоч очі залишалися серйозними.