Розділ 29

Ліси Ельвасару. Табір Люменів.

Сайрен сидів ще кілька митей, мов на розпеченому камінні. Слова, що їх прошепотіла тінь, крутилися в його голові, мов отруйні комахи. Він бачив поруч Драгона — такого ж, як колись: трохи похмурого, але з теплом у погляді, з тією ж усмішкою, що завжди вміла руйнувати стіни. І все ж під шкірою Сайрена пульсував чужий холод: «Зрадить… відвернеться…»

Він різко струснув головою, мов намагаючись витрусити цей шепіт разом із попелом із вогнища.

«Це брехня, — сказав він сам собі. — Я знаю його. Я бачив, як він стояв зі мною в дитинстві, як прикривав у бою. Це не він… Це те, що хоче зламати мене».

— Я піду, — озвався він хрипко, підводячись на ноги. — Хочу трохи пройтись.

Драгон підняв на нього очі, в яких майнула тривога, але він не спинив. Лише кивнув:

— Будь обережний.

Сайрен ледве зміг витримати цей погляд. Усередині знову ворухнувся страх: «А якщо він справді…?» Але він затиснув кулаки, ковтнув гіркоту і відвернувся.

— Не хвилюйся, — кинув він коротко. — Я повернусь.

І пішов у темряву лісу, дозволяючи нічній прохолоді обволікати плечі, наче шати, за якими можна сховати власні сумніви. Кожен його крок лунав глухо, ніби земля теж прислухалася до тіней у його серці.

Довго він ішов між деревами, прислухаючись до шелесту вітру, намагаючись заспокоїти серце. І раптом у напівтемряві він почув тихе схлипування. Звук був такий крихкий, що здавалося — це могла бути й сама роса, що падає з листя. Але ні: то був плач.

Сайрен завмер, вдивляючись. Між двома березами, на краю невеликої галявини, він побачив постать. Елайза стояла, тримаючи в руках кошик із травами. Зелені стебла виглядали з нього мов поранені пальці, а її плечі здригалися від стриманих ридань.

Світле волосся спадало на обличчя, і навіть у темряві було видно, як воно тремтить від кожного подиху. Кошик трохи хитнувся, кілька пучків полину й материнки випали на землю, розсипавши гіркий запах.

Сайрен завмер у тіні, несподівано розгублений. Він не знав, чи має підійти. Йому самому хотілося впасти на коліна й закричати від тягаря, що давив його груди. Але замість цього він тихо зробив крок уперед, так, щоб не сполохати її, й промовив низько, майже пошепки:

— Елайзо…

Елайза здригнулася, коли почула його голос. Пальці судомно стиснули ручку кошика, а плечі ще сильніше згорнулися. Вона повільно обернулася, і крізь завісу сліз побачила Сайрена. Він стояв у кількох кроках від неї, мовчазний, нерішучий, але в його очах світився не осуд і цікавість а щось інше — тепла увага, ніби він боявся зламати її крихкість.

— Я… — почала вона, але голос урвався, і нова хвиля сліз накотилася сама. — Пробач… Я не хотіла, щоб хтось бачив.

Сайрен підійшов ближче, так тихо, що його кроки заглушив струмок. Він не торкався її відразу — лише зняв із землі кілька трав, що випали з кошика, і поклав назад, ніби повертав лад у розсипаний світ. Потім м’яко сказав:

— Немає за що просити пробачення. Твої сльози — це теж правда. А правда не соромиться себе.

Елайза заплющила очі, відчуваючи, як слова огортають її, наче легка тканина. Вона не тікала більше від нього, навпаки — наважилась промовити те, що довго носила в собі:

— Я так скучаю за тим, що було… За часами, коли світ здавався безпечним. Коли ми знали лише свята й пісні. Коли всі, кого я любила, були живі. — Її голос зривався, але вона продовжувала, немов боялася втратити силу зізнання. — Я відчуваю, що вже ніколи не повернусь у той Аларан, який був моїм домом. Але водночас я… рада, що зустріла вас. Тебе, Драгона, Варіана, Аріарета, Еліну, Етельстана, Дуріна. Ви стали… новим колом світла, навіть якщо воно оточене темрявою. І хоч шлях привів мене сюди через біль і смерть, я вдячна, що маю вас.

Вона підняла на нього очі — повні сліз, але вже з іскрою щирості. І саме цей погляд змусив Сайрена відкритися. Він відчув, як щось довго замкнене в його серці само шукає виходу.

— Ти знаєш, — сказав він тихо, — я ніколи не розповідав цього нікому. Навіть Драгону. — Його пальці нервово ковзнули по дереву лука, який він і досі тримав. — Коли я був малим, мати вчила мене слухати тишу. Вона казала, що тиша може подарувати відповіді, якщо навчишся розрізняти її голоси. І одного разу, коли я залишився сам у полі, я почув спів… не людський і не пташиний. Це був голос, який ніби йшов зсередини землі. Він кликав мене по імені.

Елайза затамувала подих, слухаючи.

— Тоді я злякався. Думав, що збожеволів. Але потім зрозумів: то не був маревний звук. Це був знак, що в мені є щось інше, щось… небезпечне. І з того дня я боявся, що люди, яких я люблю, відвернуться, якщо дізнаються. — Він знизив голос ще більше. — Але зараз… Я вперше відчуваю, що можу це сказати. Бо ти зрозумієш.

Його слова зависли у тиші лісу. Вода в струмку дзюркотіла, мов підтверджуючи їх, а вітер торкався обличчя так обережно, ніби й сам боявся порушити мить.

Елайза поклала руку на його передпліччя — легкий дотик, у якому не було ані страху, ані відрази. Лише співчуття й сила, яка завжди жила в ній.

— Я розумію, — сказала вона, і в її голосі не було сумніву. — І ти більше не мусиш боятися цього.

Сайрен уперше за довгий час дозволив собі видихнути вільно. Відчуття було схоже на те, як розтиснути кулак, який стискався роками.

Вони стояли так ще кілька митей, мов зачаровані тією тихою сповіддю, яку обидвоє щойно відважились промовити. Сайрен уперше не відчував тяжкості у грудях, і навіть тінь, що недавно точила йому серце, тепер відступила, мов дим після дощу.

— Ходімо назад, — нарешті мовив він, злегка всміхнувшись. — Бо ще подумають, що ми тут збираємось ліс підкорювати.