Розділ 28

Повернення в Ельвасар

Коли вони залишили за спиною гострі шпилі Верітаму, повітря знову стало м’якшим, проте думки — важчими. Шлях через нічні простори здався нескінченним: крила грифонів і дракона розтинали небо, але жоден із трьох не промовив зайвого слова. Слова Тораґа ще бриніли у вухах, наче дзвін у порожньому храмі.

На обрії поступово проступили темні обриси Лісів Ельвасару. Вологий запах листя й прілого моху зустрів їх раніше, ніж вони встигли злетіти нижче. А коли крони розступилися, відкривши галявину з вогнищами та наметами, серце Елайзи трохи полегшало. Їх чекали.

Люмени зібралися швидко, немов відчули, що цього вечора повернеться щось більше, ніж просто троє вершників. Еліна вийшла першою, її біле волосся світилося при відблисках вогню. Дурін і Варіан сиділи ближче до полум’я, а Наґрук і Карб, хоч і трималися осторонь, пильно стежили за кожним рухом.

Етельстан ступив уперед і коротко розповів про Залу Вітру, про слова шамана, про таємницю Двоєдушного. Він не приховував важливого, але й не давав інтерпретацій — мовчазно залишав кожному право самому зважити почуте. Коли він замовк, табір ще довго гойдався у важкій тиші.

— Серед нашого світла… — повторила Еліна майже пошепки. — Це означає… серед нас.

Кілька голосів загомоніли, але швидко стихли. У повітрі зависло напруження, яке вже не розсіювалося навіть теплом багаття.

Елайза стояла трохи осторонь, її тінь хиталася від вогню, мов примара, що не знаходить собі місця. Слова Етельстана врізалися їй у свідомість, але не вони зараз ятрили серце. Вона ловила себе на тому, що погляд знову й знову шукав серед гурту дві постаті, яких не було.

Драгон.

Сайрен.

Вони відсутні, і від того весь лад, здавалось, порушувався. Немов у мозаїці бракувало найважливіших каменів.

«Де вони тепер?» — це питання билося в голові, наче настирливий птах. Вона ще недавно кляла себе за слабкість, за ту мить, коли дала волю почуттям і впустила в серце образи на Драгона. Злилася на нього — але за що насправді? За його мовчання? За погляд, у якому світло й темрява боролися так відверто, що він злякав її? Чи за власний страх побачити в ньому щось, чого вона не могла осягнути?

Їй здавалося, що провина лежить на ньому — і водночас на ній самій. Бо вона, попри свою мудрість не знайшла слів аби дати змогу відкритись йому до кінця.

Та поруч із цим гнівом у серці жила тривога. Вона знала, як небезпечним стало небо й земля. Тіні вже простягали свої пальці навіть сюди, в Ельвасар.

Елайза мовчала. Її руки, сховані в рукавах, дрібно тремтіли. Вона дивилася у вогонь і бачила не язики полум’я, а те видіння, яке їй відкрив Тораґ: тіні біля багаття, знайомі рухи, усмішки, голоси… і дві жарини серед одного вогню.

Їй здавалося, що в тій картині відбилося надто багато — більше, ніж вона готова прийняти.

У лісі

Коли розмова стихла й кожен розійшовся по наметах, Елайза тихо підвелася. Її біле волосся ковзнуло плечем, мов срібний водоспад, і вона рушила до краю табору.

— Куди ти? — долинув позаду спокійний голос Аріарета.

— У ліс, — відповіла вона, не озираючись. — Як раніше. Треба зібрати трави.

Його кроки на мить спинилися, але він не став сперечатися. Лише додав:

— Довго не барися. Ніч густа.

Елайза кивнула, хоч він того й не бачив.

Вона ступила під крони Ельвасару, і табірні голоси швидко розтанули, наче їх і не було. Тут панувала інша тиша — жива, наповнена шерехами листя, потріскуванням гілок, подихом нічних птахів. Вона присіла біля струмка, торкнулася пальцями вологи й дозволила собі кілька глибоких вдихів.

Вона нахилилася, почала збирати знайомі стебла — звіробій, м’яту, кілька листків рунолисту. Але рухи були автоматичними. Справжні думки рвали її зсередини: чи могла вона сама бути тією межею, про яку говорив Тораґ? Чи, може, він натякав на когось іншого?

Ліс приймав її мовчки. Тільки вода в струмку світилася у місячному сяйві, нагадуючи: навіть темна глибінь має здатність віддзеркалювати світло.

Елайза опустила руки з травами в коліна й довго дивилася на їхні тонкі стебла, немов на старих знайомих. І в цю мить серце відгукнулося спогадом — таким теплим, що вона на мить забула про темряву довкола.

Вона знову була дівчинкою. Маленькою, з босими ногами, вкритими росою після ранкового збору трав. Бігла стежкою крізь густі зарості, сміючись сама з себе, бо завжди боялася, що спізниться. І знала: на порозі буде чекати дідусь — високий, зі спокійним обличчям і очима, в яких завжди жила ніжність. Він сидів на лаві, спершися на палицю, й дивився, як вона зриває з плеча плетений кошик.

— Знову повен, моя мала, — казав він і лагідно погладжував її волосся. — Ліс щедрий для тих, хто вміє слухати.

Вона тішилась кожному слову, кожному доторку. Потім у хаті вони разом перебирали трави, розкладали їх по торбинках. А ввечері Елайза, ще зовсім юна, лікувала поранені пальці дроворубів, заспокоювала крики немовлят від жару, давала настої старим. Люди сміялися й називали її «світлою ручкою». А вона раділа, бо тоді світ здавався простим: ліс, дім, дідусь і друзі. Її рідний Аларан.

Її серце знову оживило спів. У пам’яті постали вечори на галявині, коли молоді ельфійки бралися за руки й заводили тихі пісні. Їхні голоси здіймалися над верхівками дерев, плелися у мелодії, в яких не було смутку, лише чиста, прозора радість. Вона сміялася разом із ними, кружляла в танці, і навіть ніч видавалась їм союзницею, а не ворогом.

Ностальгія накотила хвилею — такою сильною, що вона не витримала. Сльози самі виступили на очах і скотилися по щоках, холодні, мов ранкова роса. Елайза прикрила обличчя руками, і її тихий плач розчинився серед шуму струмка.