Розділ 27

Карб, що сидів неподалік, тихо пирхнув, але не з глузування, а радше від збентеження. Він глянув на Наґрука і вперше за довгий час його погляд не був обтяжений звичним сарказмом:

— Я думав, нас ніколи не приймуть, — зізнався він низьким голосом. — Але… якщо вони готові довіряти, то, мабуть, і ми мусимо навчитися відповідати тим самим.

Грогул, мовчазний і завжди похмурий, лише кивнув, проте його великі руки, складені на колінах, більше не стискалися з напругою. У цю мить навіть він відчув полегшення — таке рідкісне й неочікуване.

Елайза, що спостерігала за ними з протилежного боку вогнища, відчула легке тепло у грудях. Те, що вона бачила зараз, було важливішим за будь-які пророчі слова: справжнє братерство народжувалося не в легендах, а тут — серед тих, хто ще вчора стояв по різні боки битви.

Драгон, нахилившись ближче до вогню, підняв голову й упіймав її погляд. Мить була короткою, але насиченою — він бачив, що в її очах світилася віра. І та віра стала для нього куди сильнішою підтримкою, ніж будь-які обійми чи клятви.

Тиша поволі перетворилася на тихі пісні. Хтось із Люменів почав наспівувати стару мелодію, інші підхопили. Голоси різних рас зливалися в один хор, не завжди гармонійний, але справжній. І Наґрук раптом усвідомив: він ніколи не чув нічого подібного серед своїх.

Вогонь потріскував, зорі одна за одною прокидалися на небі, а в повітрі висіла дивна, крихка, але непорушна впевненість: попереду буде темрява, але саме тут і зараз вони створювали світло, яке могло її стримати.

Верітам

Небо було густим і темним, мов глибокий оксамит, розшитий срібними нитками зір. Вітер рвав подих, наповнював груди солоним холодом і витягував у душі приховані страхи. Елайза трималася на спині свого срібнокрилого грифона відчуваючи, як сильні крила розтинають повітря. Поруч, трохи попереду, летів Аріарет на чорному грифоні, а праворуч — Етельстан, його тінь зливалася з ніччю, коли вітри збурювали розкриті крила його сірого камʼяного дракона.

Їхній шлях пролягав у напрямку Верітаму. Там, де в горах здіймався Гострий палац, мов кам’яний спис, встромлений у небо. Вони знову вирішили вдатись до Тораґа за допомогою. Він — останній, хто міг пролити світло на таємницю Двоєдушного.

Елайза відчувала, як серце калатає швидше з кожним помахом крил її грифона.

В голові змішувалися обличчя Драгона, слова пророцтв, темні шепоти Книги й тихий вогонь, який вона так старанно намагалася приховати. Вона знала: ця подорож може дати відповідь, але може й розчавити надії, якщо істина виявиться не такою, на яку всі сподіваються.

Аріарет, що летів попереду, раз у раз кидав погляд назад — його риси, освітлені місячним сяйвом, були напружені, зосереджені. Він мовчав, але в його погляді Елайза відчувала приховану турботу. Хоч вони часто сперечалися, зараз їх об’єднувала одна мета — знайти ключ до спасіння.

— Чуєте? — голос Етельстана долинув крізь гуркіт вітру. — Гори вже близько.

І справді: на горизонті виросли темні піки, що нагадували зубці гігантської корони. На краю Верітаму здіймався Гострий палац — його башти були гострі, мов клинки, а вершини розсікали небо так, що навколо них народжувалися власні хмари. Коли вони опустилися на майданчик перед входом, Елайза відчула, як її ноги торкнулися каменю, холодного і вологого.

Тораґ уже чекав. Його постать виросла з темряви, оповита хутром і срібними прикрасами з кістки та каменю. Його очі світилися, немов у них віддзеркалювалася сама ніч. Він підняв руку на знак привітання й повів їх у середину.

Вогні факелів кидали примарні відблиски, і кожен крок луною розходився по кам’яних стінах. Елайза відчувала, як серце все сильніше стискається: вона знала, що тут, серед духів і тіней, кожне слово має значення.

Нарешті вони вийшли до Зали Вітру. Її купол здіймався високо, крізь тріщини в камені пробивався холодний місячний світ, а посередині стояв круглий камінь із вирізаними древніми символами. Тораґ зупинився біля нього, поклав руки на поверхню і тихо промовив:

— Ви знову прийшли, діти світла. Минулого разу ви шукали того, хто зможе почути голос предків.

Сьогодні ви шукаєте ключ до знищення Чорної Книги Відчаю.

Етельстан виступив уперед, його голос був спокійний, але твердий:

— Духи сказали нам як знищити Книгу, але нам потрібен для цього Двоєдушний.  Ми повинні знати, хто він і де його шукати.

Тораґ заплющив очі, і в Залі настала тиша, важка, як саме каміння. Елайза відчула, як повітря ніби згустилося, ставши важким для дихання. Її пальці стиснули край плаща, але вона не відвела погляду від шамана.

Його голос зазвучав, низький, гортанний, ніби сам вітер промовляв крізь нього:

— Двоєдушний не є тим, ким ви гадаєте.

— Двоєдушний не є тим, ким ви гадаєте, — повторив Тораґ, і шрам на його щоці тремтів у світлі факелів, наче жива нитка. — Він не народжений у темряві й не зрощений у світлі. Він народжений між.

Етельстан ледь помітно кивнув, стримуючи нетерплячість. Аріарет зробив крок ближче, ставши трохи попереду Елайзи — так, як завжди робив, коли внутрішній неспокій вимагав хоч якоїсь форми. Елайза стояла рівно, пальці, сховані під плащем, торкалися невидимих струн — їй хотілося вірити, що мелодія може втримати розсипані слова шамана й скласти їх у сенс.

— Той, кого шукаєте, — вів далі Тораґ, — не має двох імен, як вам підказують легенди. Він має одне ім’я, але два відгуки. Дві течії, що впадають в одне русло; два дихання, що не глушать одне одного. Він не стоїть по цей чи по той бік межі — він і є межа.

— Це занадто розмите, — сухо промовив Аріарет. — Межа може бути будь-де.