Розділ 25

Елайза застигла посеред бою, коли крик книги пронісся лісом, наче саме повітря розірвалося. Чорні хвилі тремтіли між деревами, і їй здалося, що кожна гілка повторює це слово, мов відлуння:

«Двоєдушний… Двоєдушний…»

Її серце стиснулося. Легенда. Вона чула її від діда, коли ще була дитиною в лісових гаях Ельвасару. У тих казках ішлося про особливих обраних — не народжених одним життям, а тими, хто носив у собі дві душі: світлу й темну. Легенди говорили, що Двоєдушний міг або врятувати світ, або знищити його, бо в ньому сходилися два протилежні полюси, і кожна сила боролася за право стати єдиною.

Вона пригадала голос діда: «Пам’ятай, дівчинко: Двоєдушний — це завжди вибір. Якщо він схилиться до Світла — стане ключем надії. Якщо до Тіні — то всі коріння світу всохнуть. І ніхто, навіть боги, не зможе його зупинити».

Елайза заплющила очі на мить, намагаючись зрозуміти. Чому Книга кричить це тепер? Кого вона бачить Двоєдушним? Драгона?

Навколо вирувала битва: удари металу, крики орків, спалахи світла, але слово «Двоєдушний» розрізало шум, наче грім серед ясного неба. Елайза відчула, як рука Драгона стиснула її плече — ніби він теж чув це й розумів, що саме зараз починає відкриватися щось більше, ніж проста засідка.

У ту ж мить, коли темрява загустіла, з глибин лісу пролунав інший звук — могутній, чистий, як ріг, що скликає до бою. І разом із ним між деревами з’явилися постаті.

Еліна повернулася.

Вона йшла попереду, висока й світла, її меч світився відблисками від факелів, а позаду неї виривалися з тіні Люмени — вояки, що залишилися в таборі. Вони йшли клином, щити виблискували, наче срібні крила, і їхній крик ударив у темряву потужніше, ніж будь-яке світло:

— За Люменів! За світло!

Земля здригнулася від їхнього кроку. Орки Горінів похитнулися — несподівана підмога розбила ідеальність засіки. На мить навіть тіні, підкорені Чорній Книзі, втратили чіткість, ніби злякалися.

Агрігун звівся на пагорбі, очі його спалахнули чорним.

— Вони не врятують вас! — гримнув він, здіймаючи книгу.

Елайза затремтіла. Її подих перехопило. Але тепер, коли поруч була Еліна й сила світла прорізала хаос, вона відчула, що не самотня.

І все ж у серці Елайзи не стихав тривожний шепіт: хто ж цей Двоєдушний — і чому саме Книга Відчаю бачить у ньому ключ?

Ліс палахкотів звуками бою. Удар меча об щит лунав, мов дзвін, крики орків змішувалися з глухим ревом тіні, що точилася з книги Агрігуна. Але коли в лави ворогів увірвалися Люмени, все змінилося.

Еліна, мов сяюча стріла, пробивала шлях крізь морок. Її меч розсік густу темряву, що клубочилася довкола орків, і на кожен удар відповідало світло, яке змушувало відступати тінь. Позаду неї вишикувався клин воїнів — їхні списи проблискували, немов зорі, а злагоджений крок утворював гул, що розбивав хаос.

На мить здавалося, що темрява втратила силу. Орки похитнулися, втративши ритм атаки, і навіть чорні хвилі, які пульсували від Книги, відкотилися назад, залишивши невелику смугу простору.

— Тримати лаву! — голос Еліни гримнув, мов грім. — Відступати рівно, до табору!

Світло і темрява боролися на кожному клаптику землі. Люмени зуміли частково відбити удар: щити утворили стіну, яка стримувала натиск, а спалахи мечів піднімали бойовий дух. Воїни кричали єдиним голосом, не даючи оркам зімкнути кільце.

Відступ був важким, але злагодженим. Кожен крок назад супроводжувався новим ударом, кожен воїн прикривав іншого. Здавалося, що сам ліс, хоч і наповнений темрявою, почав дихати легше, коли Люмени прорізали його гущавину.

Драгон оглянувся у пошуках Сайрена. Адже, він так давно не бачив друга і навіть не підозрював, що він був схоплений Горінами. Коли його очі натрапили на юнака, то він одразу полегшено видихнув.

Нарешті — табір. Факели на стінах знову спалахнули яскраво, зустрічаючи тих, хто вирвався з хаосу. Лави воїнів замкнулися за межами укріплень, і орки не наважилися кинутися слідом: тіні стримували їх, мов чорна повідь, що чекала нового наказу від Агрігуна.

В таборі панувала напружена тиша. Поранені стогнали, цілителі квапилися зцілювати кровоточиві рани, воїни скидали з плечей важкі щити, ще тремтячи від битви.

Драгон стояв трохи осторонь, його серце все ще билося в такт крику книги.

І саме в цю мить до нього підійшла постать. Струнка молода ельфійка, з обличчям ніжним, мов весняний цвіт, і очима, що світилися тремтливою рішучістю. Її світле волосся спадало на плечі, а на лобі сяяв тонкий обруч, що світився приглушеним сріблом.

— Ти — Драгон? — тихо промовила вона, немов боялася порушити його роздуми. — Я Лейла. Я прийшла з Еліною.

Її голос був чистим і трохи невпевненим.

Драгон ще не встиг зібрати докупи думки, коли Лейла зробила крок ближче. Її очі виблискували — чи то від світла факелів, чи від внутрішнього запалу, але в погляді читалася щира захопленість.

— Я бачила тебе в бою, — сказала вона, схиляючи голову так, що срібний обруч на її чолі спалахнув. — Ти йшов попереду, не боявся чорних хвиль. Коли інші хиталися, ти стояв твердо, наче саме світло вівало від тебе. Це… це було дивовижно.

Драгон трохи збентежено знизав плечима, відчуваючи, як слова Лейли лягають на нього важчими, ніж будь-яка похвала воїнів. Він відкрив рота, щоб заперечити, але вона не дала йому шансів.

— Ти знаєш, — усміхнулась вона, легенько торкаючись його передпліччя, — такі мужні серця, як твоє, заслуговують не тільки битв і ран. У нас є звичай: після бою, навіть найважчого, Люмени збираються біля вогню. Ми п’ємо ель, співаємо, віддаємо честь тим, хто вижив і тим, кого втратили. — Вона схилилась трохи ближче, її волосся торкнулося його руки. — Прийди ввечері. Буде вогонь, буде музика. І… я теж там буду.