Розділ 23

Темний план. Обраний не за волею

Шатро Агрігуна, глибоко в серці табору Горінів, здавалося, більше не належало світові живих. Полотно його стін тремтіло не від вітру, а від подихів Тіні, що сновигала навколо, немов звір, що облизує пастку.

Агрігун сидів на колінах перед Чорною Книгою Відчаю. Його руки були розсічені — не мечем, а волею самої Книги, яка, здавалося, вимагала плату за кожне слово. Кров стікала по зап’ястках, а чорні літери на сторінці спалахували, мов упивалися нею.

Шепіт навколо посилився, коли тінь, що поверталась із розвідки, злилась із напівтемрявою шатра.

— Він чує, — пролунав голос без уст. — Він бачив нас. Але ще не знає. Ще вагається. І серце його не з каменю — а отже, вразливе.

Агрігун повільно підвів голову. Його очі світилися зсередини, немов у них поселилась чорна блискавка.

— Сайрен. Приведіть його. Але… не в кайданах, — додав він, ніби зі смаком промовляючи кожне слово. — Не як в’язня. А як обраного.

З тіні виринув орк у темному плащі — Горт, один із найвірніших тіньових вартових Агрігуна.

— Він довго мовчить, мій вождю, але ще не зломлений. Його тіло вичерпане, але розум — гострий. І він хоче знати більше.

— І ми дамо йому, — прошепотів Агрігун. — Принесіть йому їжу. Лікування. І… слова. Такі, які він хоче чути.

— Що саме казати?

Агрігун злегка посміхнувся — усмішкою, від якої в’янули тіні.

— Що він не в’язень. Що ми бачимо в ньому силу. Що є світ, у якому його не бояться — а поважають. І що той, кого він вважав другом… більше не на його боці.

Горт кивнув і зник.

Агрігун залишився на самоті. Але не один. Бо Книга почала горіти без вогню — сторінки тремтіли, і з них повстав шепіт, який пестив його думки, мов ядами:

«Він — ключ. І Драгон прийде по нього. Не через силу. А через пам’ять. І тоді ти зловиш двох…»

саме тоді зашелестів вхід. У шатро увійшли двоє орків і привели Сайрена. Його руки були не зв’язані, але рухи — обережні. Очі — зосереджені. Він ще не довіряв, але вже не пручався.

— Я не думав, що ти пригадаєш про мене, — кинув Сайрен. — Зазвичай ті, кого беруть у полон, лишаються там.

— Полон — це слово слабких, — відповів Агрігун. — А ти не такий.

Сайрен примружився.

— То чого ви хочете?

— Почути правду, — мовив Агрігун, підводячись. Його постать виштовхувала тінь із куточків шатра. — І сказати її тобі.

У тобі — тріщина світу. І саме такі змінюють історію.

— Я не хочу бути частиною вашої історії.

— А вона вже обрала тебе, — відповів Агрігун. — І ось моя пропозиція: не як ворогу, не як в’язню. Як рівному. Стань моїм посланцем. Поведи мій заклик туди, де ще палає світло. Принеси мені Драгона. І я покажу тобі істину — про нього, про тебе, про всю цю боротьбу.

Сайрен мовчав. На його чолі збилась зморшка. Але в очах — сумнів. Не страх, а цікавість. І саме вона була ключем.

— Якщо я скажу «ні»?

— Тоді тебе вважатимуть зрадником. Там — бо ти дихав моїм повітрям. І тут — бо відмовився. Але скажи «так»… і станеш тим, кого не забуде жодна пісня.

Агрігун нахилився ближче, і його голос став майже лагідним:

— Хіба ти ніколи не хотів, аби вибір був за тобою?

Сайрен кивнув. Але не сказав нічого.

Посвята. Сльоза, що стала світлом

Коли Етельстан виголосив ім’я Елайзи, на яку він поклав надію й вагу шостого місця, всі завмерли. Вогонь у центрі шатра тихо тріпотів, немов прислухався до кожного серцебиття. Кожен із присутніх членів Шестірки мовчки схилив голову — не в скорботі, а в згоді. І це мовчання було гучніше за тисячі слів.

Першою порушила його Еліна.

— Я підтримую, — сказала вона, підвівши очі до Етельстана. — Бо бачила, як вона зцілює не лише рани — а й страх. І ми потребуємо серця, здатного встояти в бурі.

За нею промовив Дурін, суворий, мов граніт, але зараз у його голосі бриніли емоції.

— Вона — одна з небагатьох, хто ще не втратив віри. І саме тому повинна бути серед нас. Бо лише та віра не гасне, яка пройшла через біль.

Варіан лише кивнув. Його очі, завжди стримані, були сповнені роздумів.

— Я згоден. Її дар — не в магії, а в тому, що вона пам’ятає. Всі ми несемо зброю, а вона — пам’ять. А це — ще сильніше.

Аріарет, останній, хто говорив, заглянув у вогонь, перш ніж підвести очі.

— Елайза знає, що таке втрачати. І попри це — йти. І якщо хтось і може понести ім’я Беормунда в далій боротьбі — то вона.

Етельстан кивнув. І тоді мовив голосно, звертаючись до воїнів, які стояли по краях шатра.

— Покличте її.

***

Сутінки вже сповна огорнули табір, коли посланець знайшов Елайзу. Вона саме сиділа біля поваленого дерева, поряд із Драгоном, який мовчки тримав її за руку. Її очі ще були червоні, але в них — не порожнеча, а щось нове. Ніби вогонь, який не згорів, а перетворився на жар.

— Пані Елайзо… — промовив воїн, трохи схиливши голову. — Велика Шестірка просить вас з’явитись до Білого Шатра.

Вона здригнулась, але кивнула. Погляд кинула на Драгона — і той мовчки стиснув її пальці, як обіцянку.

І вона підвелась. Трохи невпевнено, з пов’язкою Крума в руці — тепер, як оберіг. Як пам’ять.

***

Шатро мовчало, коли вона увійшла. Не гриміло фанфарами, не виблискувало магією. Але кожна постать, що стояла навколо кам’яного кола, була, мов вершина гір. Нерухомі. Сильні. Випробувані.