Розділ 22

Табір Люменів.

Коли основна розмова завершилась, і кожен розійшовся хто куди — хтось обійняти товариша, хтось — перевірити варту, а хтось просто впасти на солому в мовчанні — Елайза не пішла одразу. Вона ще стояла, мов закам’яніла, поглядом втупившись у ту саму точку, де Дурін назвав ім’я Беормунда.

Але його ім’я було не єдиним, що лунало того дня.

— І ще… — тихо сказав Дурін, коли біль від першої звістки вже стишився. — З ним був і Крум. Він… не відступив. Стояв до кінця. І тримав лінію, коли всі інші падали.

Елайза повільно повернула до нього голову.

— Крум?.. — її голос був тихим, майже дитячим.

— Він врятував кількох. І прикрив відступ. Але хвиля була занадто великою.

Біль зойкнув не ззовні, а з глибини. Не крик — а тиша, що ламається зсередини. Елайза злегка хитнулась, як підкошене стебло, і кивнула. Лише один раз. В очах блиснуло — не світло, а сіль. Потім вона розвернулась і мовчки пішла з табору, не відповівши ні на одне запитання.

***

Сутінки розгорнулись над табором Люменів, як старий плащ — темний і вологий. Елайза знайшла край поля, де не було ні людей, ні варти, лише зім’ята трава, що ще пам’ятала кроки загиблих. Вона сіла там, біля старого дерева з обламаною гілкою, і нарешті дала собі впасти.

Сльози не просились — вони рвались. Велика, горда, жива — і зараз вона хлипала, мов дитина. Бо Крум не був просто товаришем. Він був тією частиною нового  дому, яку вона могла носити в серці навіть у чужих землях. Він розповідав їй казки, коли вона не могла спати після смерті Тіріана. Носив її на плечах, коли вона втомлювалась. Називав її «маленькою дощовою краплею» .

Вона сиділа навпочіпки, схиливши голову, й тримала в руках стару пов’язку — ту саму, яку повʼязав їй на руку Крум проводжаючи з Верітаму їх в дорогу до Кельнасу.

Тканина досі зберігала трохи його запаху. А в її очах тепер — бездонна порожнеча. Не тільки горе — ще й провина. Вона могла б його врятувати. Могла б… але не встигла. Не змогла. Вони надто пізно прибули.

І тепер його не було.

Її руки тремтіли. Не від холоду — від безсилля.

— Пробач… — прошепотіла вона. — Я мала бути поруч. Я мала…

Голос зірвався. Вітер облизав її щоку. А вона не знала, чи то подих природи, чи ще один прощальний дотик того, кого вже не почути.

Драгон побачив її здалеку. Він ішов туди, де тиша була найгустішою — і натрапив на її постать, схилену, тремтливу, таку тендітну в своїй тузі, що серце знову стислося.

Він підійшов, але не одразу сказав слово. Просто сів поруч, не торкаючись, не питаючи. І тільки тоді, коли її плечі здригнулись у новому спазмі болю, він прошепотів:

— Я чув про Крума. Я… не знав, що він був тобі настільки близьким.

Елайза мовчала. Вона навіть не підвела голови, просто притислась до своїх колін, мов хотіла зникнути в них. І він зрозумів: цього разу слова — лише шум.

Він хотів сказати, що вона не одна. Що біль — це те, що проходить. Що їх чекає боротьба. Але всі ці фрази були порожніми.

І тому він зробив єдине, що здавалося істинним.

Драгон простягнув руку, торкнувся її плеча, і коли вона повільно повернулась до нього — із вологими очима, з обличчям, де біль ще не вщух, але вже шукає дихання — він просто нахилився і поцілував її.

Не тому, що шукав відповіді. А тому, що хотів бути тишею. Тишею, в якій серце не ламається саме.

Її губи здригнулись під його — не від здивування, а від глибини. Цей поцілунок не був ані радісним, ані переможним. Він був мов клятва. Мов шепіт серед бурі: «Я тут. І залишусь, поки можу дихати».

І лише тоді Елайза нарешті притулилась до нього.

І зорі над ними знову стали світлішими. Не тому, що світ став кращим. А тому, що в ньому залишилась близькість.

Навіть після смерті.

Навіть після втрат.

Навіть у тіні.

Шепіт, якого не мало бути

Поцілунок згас так само тихо, як і виник — не розірвавши тишу, лише торкнувшись її краєм. Але коли губи розійшлись, повітря між ними стало іншим — густішим, ніби насиченим тим, чого не можна назвати.

Елайза мовчала. Вона відвела очі, і довге зітхання злетіло з її грудей, мов пір’їна, що не знала, чи падати, чи злітати. Руки її досі лежали на колінах, пальці стискали тканину пов’язки Крума. А очі… вони не могли зустрітись із його.

Драгон теж мовчав. Сидів, схилившись уперед, лікті на колінах, погляд уперся в землю — та, здавалось, не бачив її. Він наче шукав слова в тиші, але там була тільки вона — жива, тепла, поруч. І ця близькість лякала більше, ніж найглибша рана. Бо в ній було щось справжнє. Небезпечне.

— Я… — почала вона, але голос зрадив. — Це було…

— Пробач, — вирвалось у нього.

Вона здивовано підняла голову. Їхні погляди зустрілись. І в тій миті обидва побачили: не було що прощати.

— Я не знаю… — прошепотіла вона. — Як тепер…

— Я теж, — відгукнувся він, і його голос був хрипким, але щирим. — Я не планував… Просто не зміг інакше.

Знову тиша. Та цього разу — не тягар. А щось інше. М’яке. Вразливе. Живе.

І саме в цю мить Драгон завмер.

Його голова злегка нахилилась, брови стиснулись. Він наче прислухався до чогось, чого не було.

— Що? — тихо спитала Елайза.

Він не відповів одразу. Очі його ковзнули навколо, у темряву. Але нікого не було. Лише поле, мокра трава, далекі вогні табору й зорі. Тиша.