Розділ 21

Чорна кара. Страх замість шани

Табір Горінів, за два дні після битви

Ніч знову впала на табір, але цього разу вона не несла навіть ілюзії спокою. Вогнища горіли рідше — не тому, що не було дров, а тому, що не хотіли привертати уваги. Орки сиділи ближче одне до одного, розмовляли пошепки, часом кидаючи погляди на шатро вождя, де світло не згасало вже кілька діб. Там усе ще вирувала темрява — не зовнішня, а та, що пульсує зсередини.

Наґрук спостерігав із висоти невеликого валу, де сидів сам, мов тінь. Його очі бачили, як поволі розсипається єдність. Коли проходили патрулі, він чув, як у тиші роздвоюється звук кроків — одні йшли, як воїни, інші — як ті, хто хоче втекти.

І саме тоді, коли перші краплі дощу впали на спраглу землю, з вогнищем серед табору зробили коло сурми.

***

Тріщання барабанів було раптовим. Ритм — некровний, не бойовий. Це був виклик. Заклик, що йшов не до ворогів, а до своїх. Орки вийшли з наметів, змовчавши, здивовані, напружені. Усі — навіть ті, хто ховав сумніви, — ішли до центру, бо знали: це не було звичайним збором.

Серед площі вже стояв Агрігун.

Його постать вивищувалась над усіма, мов моноліт. Обличчя — кам’яне. Руки — розведені в сторони, мов вів у жертву саму ніч. Але найстрашніше було в очах. Вони світилися — не полум’ям, а темною порожнечею, в якій не залишилось нічого, крім сили.

Перед ним стояли двоє орків. Скуті. Побиті. Вкриті ранами.

— Ви, — промовив Агрігун, — сіяли отруту.

Голос його лунав, ніби не з рота, а з глибини землі.

— Ви говорили про сумніви. Ви питали про плату. Ви назвали мене… чужим.

Натовп мовчав. Лише дихання. Хтось скреготів зубами. Хтось витирав піт.

— Ваші слова — як шепіт змії. І змій не варто слухати. Їх треба спалювати.

І він підняв руку.

Від його пальців пішов дим. Але не звичайний. Він крутився, мов мав форму, обвивав трьох полонених, і ті завили — не від болю, а від жаху. Їхні тіла здригалися, але не горіли. Натомість… зникали. Наче самі спогади про них стиралися з цього місця. Коли дим розвіявся, їх не було. Навіть тіней. Навіть попелу.

Орки відсахнулись.

Хтось став на коліна. Хтось відвів погляд. Агрігун не гнівився. Він просто стояв, як священик біля жертовника.

— І так буде з кожним, хто забуде, хто я є. Я не просто вождь. Я — останній голос тієї сили, що прийде. І той, хто не слухає, буде стертий з пісень.

Пізніше тієї ночі, коли вогнища згасли самі, Наґрук зустрівся з Карбом і Грогулом у яру за табором. Усі троє мовчали довго.

— Він не зупиниться, — сказав Грогул. — Вперше я повірив, що в ньому вже нема Агрігуна. Лише… щось інше.

— Це вже не наш вождь, — кинув Карб. — Це не орк. Це — жах у плоті. Тінь у тілі бійця.

Наґрук дивився вдалечінь, де ще ледь світилось шатро Агрігуна.

— Ми втратили його. Але не всіх.

— Хтось побачив, — додав Грогул. — Вони бояться. Але страх — крихкий. Якщо дати їм надію…

— …вони обернуться, — завершив Карб.

Наґрук кивнув:

— Час пришвидшити кроки. Треба встигнути, поки ще є кому слухати.

А над табором ішов дощ — мов небо намагалося змити ту ніч із землі.

Але навіть дощ не змив шепіт:

«Він стирає пам’ять. Він не прощає. І тепер — ми не просто його підлеглі. Ми — його тіні».

І там, де колись горіла лють, тепер жила тільки тиха зневага.

Бо страх — може змусити коритись. Але не — поважати.

А повстання починаються саме з цього.

Повернення. Те, що не вмирає

Небо над Дріелем було ще важким — не хмарами, а тишею. Та тишею, що лягала на груди, як камінь. Повітря пахло гаром, спаленим залізом і втомою. У таборі Люменів не кричали, не раділи, не святкували. Вони чекали. І коли на обрії з’явилися четверо, вартові мовчки вдарили у срібні роги — не як сигнал тривоги, а як знак надії.

Елайза йшла першою. Її очі сяяли — не світлом, а зміною. За нею — Аріарет, з втомленим обличчям, але впевненими кроками. Варіан, мов тінь, ішов поруч із Драгоном. А той… Драгон ішов інакше. Його плечі були прямі, але щось у ньому змінилося: як старе дерево, що пережило бурю, та вже не співає вітру — лише тримає небо.

На зустріч їм вийшли троє.

Еліна була першою — її плече ще боліло, та очі світилися. Дурін ішов поруч, важкий, мов граніт, а за ним — Етельстан, тримаючи тріснуту палицю, мов продовження власного хребта.

Коли обидві групи зійшлися посеред дороги, не було вигуків. Лише мовчання, що тремтіло, як павутинка між двох дерев.

— Ви повернулись, — перша сказала Еліна. Її голос був глибоким і рівним, як струмок, що навчився текти серед попелу.

— І ви тримались, — відповіла Елайза, і її рука злегка торкнулась Еліниного плеча. Дотик — короткий, але справжній.

— Не всі, — тихо сказав Етельстан.

Елайза зупинилась. Її очі вже читали відповідь. Але все ж:

— Хто?

Дурін опустив голову.

— Беормунд.

Вітер підхопив його ім’я, і наче приніс із собою щось невидиме — щось, що змусило Аріарета стиснути кулаки, Варіана відвернутись, а Драгона — зупинитись.

— Як? — запитав він.

— З честю, — відповіла Еліна. — Він пішов першим. І не відступив.

— Він знав, що це може статись, — сказав Етельстан. — Але пішов. Бо вірив, що ми ще можемо зупинити темряву.