Розділ 20

Еліна. Спогади, що рвуть душу

Еліна не завжди бачила в Агрігуневі ворога.

Колись його очі були для неї не темрявою, а глибиною, в якій вона бачила себе — живу, справжню, вільну.

Вони зустрічалися вночі, коли світ спав, а місяць спускався так низько, що можна було торкнутися його світла. Вона приходила до старого мосту через ріку Сарґел, він — із тіней лісу. Їхні народи вже тоді стояли по різні боки, і навіть саме слово «разом» для них було гріхом. Але вони вимовляли його подумки, торкаючись руками так, ніби кожен дотик міг спалити обох.

Він сміявся, коли вона плела йому з трави вузький оберіг, і носив його під бронею, навіть у бою. А вона берегла уламок його кинджала, який він залишив після тренувань, — як найдорожчу прикрасу.

Їхні розмови були як крадіжка — кожне слово, сказане у темряві, могло коштувати життя, але вони крали ці миті в світу, який хотів їх розвести.

І одного вечора вони зважилися.

Він сказав, що кинув клинок і піде з нею — туди, де немає гербів і стягів, де війни — лише казки для дітей. Її серце тоді билося так швидко, що вона боялася, він почує. Вона вже уявляла, як вони зникнуть у горах, знайдуть новий дім…

Але настав день, коли він не прийшов.

Вона чекала під мостом, доки місяць не вмер у воді. І тільки потім почула — він залишився. Під тиском клану, під поглядом старійшин, під вагою присяги. Він обрав свій народ.

Їй сказали, що він назвав їхнє кохання помилкою.

Вона не повірила. До першої битви, де побачила його у строю ворогів. І тоді світ, який вони хотіли побудувати удвох, розсипався в пил.

Та навіть тепер, стоячи перед ним серед полум’я, вона пам’ятала ті ночі, коли в його голосі не було ненависті, а в його руках — зброї.

Пам’ятала… і ненавиділа за те, що досі пам’ятає.

Тріщина в залізі. Таємна рада

Ліс усе ще димів, але битва стихла. Її гучність поступилась тиші, яка дихала в обвугленому повітрі. На узліссі, де гілля було густим, а земля ще не ввібрала крові, три постаті йшли мовчки: Дурін, Еліна та Етельстан.

Попереду, у вузькій долині між скелями, чекала зустріч.

— Якщо це пастка… — пробурмотів Дурін, стискаючи свій щит.

— Це не пастка, — спокійно відповіла Еліна. — Це шанс.

— Усе одно тримаю сокиру напоготові, — пробурчав гном.

Етельстан лише злегка кивнув. У його руці світилась чарівна паличка, хоча сам він здавався втомленим, майже прозорим. Але очі світилися — мудрістю того, хто вже не має часу сумніватися.

***

Під кам’яною аркою, вкритою лишайником, стояли троє. Високий, спокійний орк — Наґрук, кремезний Карб та стривожений Грогул, якому важко було довіряти навіть самому собі.

Коли обидві сторони зійшлися, ніхто не простягнув руки. Але й зброї не витягнули.

— Твої слова про пастку виявилися правдою, — сказала Еліна тихо. — Беормунд заплатив життям. Ми вирішили, що виживання нашого народу важливіше, аніж наша недовіра. Саме тому ми зараз тут.

— Я не такий, як вони, — кивнув Наґрук. — Але я досі орк. І не можу вивести цілу Орду за одну ніч.

— Ми й не просимо. Але є інше, — втрутився Етельстан. — Сумнів. Ти, Карб, Грогул — ви можете сіяти зерно сумніву серед Горінів. Ви знаєте тих, хто вагається. Хто бачив, що сталося в битві. Хто втратив близьких. Вони — не глухі.

Карб уважно дивився на провидця. Вперше — без зневаги.

— І що далі? Ви підете, а ми залишимось? Якщо нас викриють, нас вб’ють. Навіть не встигнемо побачити, чи справдились ваші надії.

— Вас не покинуть, — відповіла Еліна. — Ми чекатимемо повернення Драгона й Елайзи з Кельнасу. Вони несуть у собі відповіді, які можуть змінити весь перебіг війни. Але зараз — усе, що маємо, це ви.

— І ви маєте нас, — промовив Наґрук. — Але просіть не більше, ніж ми можемо дати. Я говоритиму з тими, хто пам’ятає минуле. Карб працює серед молодших — їх легко вести, але вони ще не обтяжені жорстокістю. А Грогул… він знає, кому платили золотом, а хто вбивав із переконання.

— І якщо ми всі виживемо, — додав Грогул, усміхнувшись криво, — то, може, колись навіть вип’ємо разом. Або вб’ємо одне одного. Побачимо.

Дурін сплюнув.

— Головне — не раніше, ніж треба.

Зустріч завершилась без присягань і без символів. Лише слова — прості, але міцні.

Коли Еліна, Дурін і Етельстан повертались до табору Люменів, усі троє відчували: міст між ворогами вже не міраж. Його ще не видно здалеку, але хтось уже почав зводити перші камені.

— Ти віриш, що вони не зрадять? — спитав Дурін.

— Ні, — відповів Етельстан. — Але я вірю, що їм є що втратити.

— І цього досить? — запитала Еліна.

Велетень зупинився на мить і глянув на небо, де дим розсіювався між зорями.

— Щоб почати — досить. Але не більше.

У таборі Горінів. Тіні сумніву

Ніч накрила табір Горінів, але вогнища палали яскравіше, ніж зазвичай — ніби хтось намагався освітити те, що вже давно потонуло в темряві. Орки сиділи гуртами, жерли м’ясо, точили зброю, але між ними ходила тиша. Не зовсім мовчання — радше очікування.

Наґрук ішов повільно вздовж рядів, киваючи знайомим. Його постать усе ще мала авторитет — навіть попри те, що останнім часом його майже не бачили поруч з Агрігуном. Саме це й робило його небезпечним. Орки не забувають тих, хто мовчить тоді, коли всі кричать.

Він зупинився біля старого бійця на ім’я Торшак — того, хто бачив три кампанії на заході й поховав двох синів під час облоги Дріелю.