Розділ 18

Шлях до Дріелю

Спершу дорога була важкою. Не через відстань — її вже навчилися долати мовчки, з напругою мисливців і тіней. Важкість була в головах і серцях. Кожен ніс у собі видіння, страх, сумніви — і намагався не показати цього іншим.

Варіан мовчав довше, ніж зазвичай. Час від часу торкався руків’я меча — не тому, що відчував небезпеку, а тому, що то був його спосіб тримати рівновагу. Його погляд ковзав по деревах, по небу, по спогадах. Він ішов уперед — бо зупинка означала би подумати. А думати боліло.

Аріарет крокував, занурений у щось глибше за тишу. Його вуха ловили звуки, невидимі для інших, а пальці ледь помітно рухались — мов вишивав невидимий візерунок між кроками. Він щось розумів — але не ділився. Мабуть, ще не на часі.

Елайза йшла поруч із Драгоном. Але що значить «поруч», коли між вами — незрозумілі сни, пророцтва і мовчання, повне слів? Вона крадькома поглядала на нього — і не впізнавала. Його хода стала твердішою, погляд — яснішим, обличчя — спокійнішим, але не холодним. Вона знала: щось у ньому змінилось. І те нове… лякало її. І вабило.

Сам Драгон ішов, наче шукав дорогу не до Дріелю, а до самого себе. Він пригадував кожне слово з Коріння. Кожен образ. І відчував, як усередині нього проростає щось нове. Не сила. Навіть не віра. Радше — розуміння. А від того — відповідальність. Вперше він не тікав від світла, яке було в ньому. Але ще не навчився говорити з ним уголос.

А потім настала та мить, коли дорога — натягнута, як струна — нарешті подалася.

Сталося це під вечір, коли сонце вже торкалося верхівок дерев, а повітря стало густішим і теплішим. Вони зупинилися на перепочинок біля вузького струмка, де мох ріс високими подушками, а вода звучала, мов дзвінкий сміх дитини.

Аріарет розкладав мапу. Варіан, не знімаючи рукавички, нарізав сушене м’ясо. Елайза сиділа, втупившись у потік. Драгон мовчки спостерігав за всім.

Аріарет щось бурмотів над мапою, згорнувши її в гармошку не туди, куди треба, і раз по раз лаявся ельфійською — але так тихо, що звучало радше як якесь заклинання проти комарів.

І тут раптом з кущів, з гучним плюханням, вистрибнула… білка.

Але не звичайна — пухнаста, з розкуйовдженим хвостом. Вона пробігла просто перед носом Варіана, майнула по мапі, зіштовхнувши її в струмок, і помчала далі.

— МОЯ ПРЯЖКА! — вигукнув Варіан так, як люди зазвичай кричать «Мій меч!» чи «Мій кінь!».

Елайза здивовано озирнулась, Аріарет зупинився на півруху — а Драгон звів брови.

— Твоя що?

— Пряжка! З наплічника! Срібна! Родинна! Білка, хвора на блискітки, вкрала її просто з… — Варіан раптом замовк, бо всі вже починали сміятись.

А тоді білка знову з’явилась — цього разу на гілці, тримаючи пряжку в зубах, погойдуючи нею, наче тролить.

— Вона сміється з тебе, — сказав Драгон спокійно, не ховаючи усмішки.

— Вона викликає мене на дуель, — пробурмотів Варіан і пішов назустріч дереву, з виразом обличчя, що поєднував рішучість лицаря й розпач кухаря, у якого вкрали сковорідку.

— Не чіпай її, — ледве вимовила крізь сміх Елайза, — вона, здається, вже частина лісу. Може, це взагалі його дух?

— Якщо це дух лісу, то він має дуже дивне почуття гумору, — відповів Аріарет, усміхаючись.

Варіан, бурмочучи собі щось дуже неславне, почав карабкатись на дерево. На вигляд це було не дуже героїчно: важкий меч тягнув його назад, рукавиця застрягла в гілці, а сама білка сиділа на верхівці, тримаючи пряжку, мов корону, і безсоромно жувала її краєчок.

— Якщо я зараз упаду — поховайте мене з честю, — буркнув Варіан, обіймаючи стовбур.

— Якщо ти впадеш, ми просто скажемо, що тебе з’їла лісова білка-перевертень, — зітхнув Аріарет і вдав, що занотовує в якийсь «Щоденник очевидця».

— Драгон, зроби щось! — вигукнув Варіан згори. — Ти ж той, що несе світло, чи як там? Світлом її осліпи!

— Я не використовую свою суть проти фауни, — з серйозним виразом обличчя відповів Драгон, схрестивши руки.

Сміх спалахнув знову, навіть Елайза притулилась плечем до дерева, хапаючись за живіт.

Варіан, урешті діставшись гілки, на якій сиділа білка, витягнув руку… але білка раптово кинула пряжку й стрибнула йому просто на голову. Той зойкнув, втратив рівновагу — і з гучним шурх-бух скотився по гілках донизу.

— Я живий! — пролунав із кущів голос — більше приголомшений, ніж постраждалий.

Аріарет уже стояв, аплодуючи:

— І за блискучу поразку — десять з десяти! Особливо за крик. Такий драматичний.

— Мовчи, ельфе, — відповів Варіан, з мохом у волоссі.

А тоді сталося щось несподіване.

Драгон, досі мовчазний, нахилився, підняв пряжку з трави і обережно, майже з посмішкою, протягнув її Варіану.

— Може, настав час прив’язувати родинні реліквії міцніше?

— І ти туди ж, — буркнув Варіан, але взяв пряжку. — Спасибі.

І в ту мить Елайза поглянула на Драгона — не з усмішкою, а зовсім інакше. Він стояв спокійно, з тією лагідною твердістю, яка не прагне уваги, але завжди є тоді, коли треба. Без зверхності, без пафосу — просто є.

Не магія. Не світло. А щось значно рідкісніше — присутність.

І їй раптом стало тепло. Не від сміху, не від вечірнього сонця. А зсередини.