Розділ 17

Кельнас. Шепіт коріння.

Дорога до Кельнасу була довгою і мовчазною. Дорога поступово змінювалася — з дикого, розпатланого вітрами і згарищами Плато Сліз у впорядковану, таємничу гармонію лісів ельфійської глибини. Дерева тут не просто росли — вони пам’ятали. Кожна гілка, кожна западина в корі, кожен моховий виступ були частиною давньої мови, якою ліс спілкувався з тими, хто мав у серці спокій.

Коли четверо мандрівників ступили на стару дорогу Кельнасу, ліс здався їм живим. Не вороже, але уважно. Він вивчав кожен крок, кожен подих.

— Ми в межах його слуху, — прошепотала Елайза. — Тепер він вирішить, впустити нас чи ні.

Варіан мовчки стиснув руків’я меча. Аріарет відкинув каптур і провів рукою по повітрю — віття розступилися, відкриваючи стару стежку, що вела вглиб. Драгон ішов останнім, і з кожним кроком відчував: щось змінюється. Світ став тихішим, але не спокійнішим. Мов перед бурею, що ще не народилася.

Кельнас виявився не містом у звичному сенсі. Він був ніби вплетений у саме тіло лісу — будівлі з деревини й каменю підіймались, мов виросли з землі. Світло тут текло не з факелів, а з плетіння гілок, що випромінювали лагідне світіння. В повітрі бриніла музика — не звуки, а їхні відлуння, розсіяні в просторі.

На центральній галявині їх уже чекали. Старійшина ельфів — високий, мов тінь кедра, з сріблястими очима, що ніколи не кліпали — вийшов назустріч.

— Донька лісу прибула, — мовив він, схиляючи голову перед Елайзою. — І не сама.

— Ми шукаємо не притулку, а істину, — сказала вона.

Старійшина поглянув на Драгона. У його очах не було тривоги — лише знання.

— То він? Той, що несе світло, яке не просив?

— Він, — підтвердив Аріарет. — І ліс хоче з ним говорити.

***

Тієї ночі Драгона провели до Коріння — місця, де з’єднуються всі дерева Кельнасу. Це була печера, в якій не було стін — лише корені, що впліталися в повітря, у спогади, у час. У самому центрі стояв камінь, вкритий пульсуючим лишайником. На нього лягав той, кому мали явитись предки.

— Не бійся, — прошепотала Елайза, торкаючись його чола. — Вони покажуть тобі не те, що ти хочеш. А те, що мусиш знати.

І він заплющив очі.

***

Темрява впала миттєво. Але то була не ніч — то була тінь пам’яті. Потім з’явилося світло: не світло сонця, а суть — ясність думки. Драгон стояв у лісі, але дерева горіли чорним полум’ям. Їхній попіл не падав — він здіймався в небо.

І перед ним — орк. Але не та постать, що він бачив колись. Це було щось інше — роздуте, мов оболонка, всередині якої текла чорна рідина. Очі його були порожні. У руці — книга, з якої виростали гілки, але не з дерева — з тіл.

— Ось що є з Агрігуном— пролунав голос. Але це був не орка. Це були предки.

Світ перед ним розділився, мов тканина.

У першому видінні Ксіломенос палав. Небо — чорне, ріки — мертві. Народи зникли. Не від зброї. Від зневіри. Від тіні, що поглинула вибір. Драгон бачив себе — старим, самотнім, з вицвілими очима. І голос: «Це — коли ти втечеш».

У другому видінні: Драгон стояв посеред армії — але не як вождь. Як факел. Його тіло світилось. Навколо — ельфи, люди, навіть орки. Всі дивились на нього. І голос: «Це — коли ти приймеш».

— Як його зупинити? — вигукнув Драгон. — Як зупинити Чорну Книгу?

І тоді з’явилась постать у світлі. Не ельф, не людина, не дух. І не майбутнє. Це був він. Але інший. З очима, в яких не було страху.

— Книга годується порожнечею. Її не спалити. Її не знищити. Але її можна… переписати.

— Що?..

— Її сила — у словах. Віддай свої. Те, що всередині. Світло в тобі — це не магія. Це Пам’ять. Якщо скажеш їй правду — вона перестане бути брехнею.

І тоді з’явилось останнє — пророцтво.

Перед ним стояла Елайза — вся в зеленому сяйві. А за нею — поле, вкрите тілами, але серед них ріс пагінець. І голос сказав:

«Коли серце зламаєш — не відмовся від нього.

Коли втратиш ім’я — стань іменем для інших.

Коли станеш світлом — не заплющуй очей.

І знай: кінець прийде не в бою… а в слові».

⸻

Коли він відкрив очі — був сам. Камінь під ним — теплий. Коріння тихе. Але в його грудях щось змінилося. Не магія. Не сила. Знання.

Він вийшов з печери — і Елайза вже чекала.

— Ти бачив?

— Більше, ніж хотів. І менше, ніж треба. Але досить.

Варіан і Аріарет підійшли з-за дерев.

— Що далі? — спитав Варіан.

— Ми йдемо до вузла біля Дріелю, — сказав Драгон. — І ми не просто зустрінемося з кимось. Ми — маємо сказати слово, яке змінить хід Книги.

Елайза мовчала. Але її очі сяяли. Бо він не просто бачив пророцтво.

Він почав його творити.

Зустріч у Вузлі біля Дріелю

Пустка між Дріелем та руїнами старої обсерваторії була колись місцем для спостереження за зірками. Тепер вона стала місцем, де зустрілися ті, кого ще вчора називали ворогами. Місце вибрали обережно — поза магічними межами Люменів і далеко від стежок Орди. Тут не було слідів битв, лише забута тиша.

Дурін  ішов першим, у срібному плащі, що світлішав у нічному повітрі. За ним — Еліна, легка і мовчазна, із поглядом, що шукав істину за кожним словом. Беормунд ішов обережно, з рукою на руків’ї меча, а Етельстан — замислений, із поглядом у землю, мов дослухався до її голосу.

Навпроти них стояли троє орків: Наґрук — високий, із сивими пасмами у чорному волоссі та глибокими шрамами на обличчі ; Карб — кремезний, з татуюванням кам’яного молота на обличчі; і Грогул — худий, із вицвілими очима мисливця, який бачив занадто багато.