Розділ 16

Беззвучне Провалля.

Агрігун тримав Чорну Книгу Відчаю в долонях, і кожна її сторінка пульсувала, мов серце, що відлунює не твої ритми, а чуже життя. Повітря навколо стало тягучим, мов дим. Він опустився навколішки перед глибоким проваллям у центрі кімнати — кратером, що вів униз, туди, де не було дна.

Книга розгорнулася сама, обираючи сторінку.

Символи на ній світилися темним червоним, немов розпечене залізо у тіні. Мова, якою були написані слова, не належала жодній расі. Вона промовлялася думками. І вимагала не промовляння — а жертви.

Агрігун витяг кинджал, виготовлений з кістки мертвого серафима, і провів ним по власній долоні. Кров, густа й темна, капнула на сторінку. Але книга не прийняла її одразу. Вона затремтіла, як від відрази — а потім, відчувши щось у крові, немов впізнавши, — поглинула її.

Порожнеча затремтіла. Стеля глибини втратила опору. Стало чути шепіт — безліч голосів, які злилися в один:

«Відкинь ім’я, що тобі дали. Візьми ім’я, що залишилось після зради. Прийми сльоту світу, і нехай вона стане твоїм лицем…»

Світло згасло.

Коли воно повернулося — у формі фосфоричного світіння символів, що проросли на тілі Агрігуна, — він уже не був тим самим. Його очі стали чорними, без зіниць. Його шкіра потемніла, мов обпалена зсередини. Книга приросла до його руки, пульсуючи разом із ним.

Він підвівся. В його тінь тепер входило світло.

Повернення до табору

Ніч опустилася над табором Армії Розколу, але в ній не було спокою. Воїни — орки,  Чорнороті, Гримуча гора, Твердомолоті — сиділи біля вогнищ, з яких не йшло тепло. Всі чекали.

І коли над темними пагорбами з’явилася постать у чорному, повітря стиснулося.

Агрігун ішов мовчки. Книга висіла на його боці, мов тінь, що не потребує джерела. Підійшов до центрального вогнища. Воно затухло, щойно він переступив межу його світла.

Воїни підвелися.

Агрігун підняв руку — і книга відкрилася сама. З її сторінки вихопилось чорне полум’я, яке не горіло, а поглинало світло. Воно здійнялось у небо — і вогні всього табору згасли, крім одного: того, що палахкотів у руці Агрігуна.

— Світ згнив, — промовив він. Його голос лунав з глибини, з-поза меж рота. — Але не зник. І з тіла його смерті я витягну нове серце.

Він ударив долонею об землю — і з неї виросли чорні леза, що закрутились спіраллю навколо нього, наче крила з мороку.

— Вогонь, який не має джерела. Тінь, яка має форму. Сила, яка не питає — чи готовий ти платити.

Кілька солдатів відступили, інші — впали на коліна.

Агрігун посміхнувся. Темно.

Наґрук, командир однієї з західних сотень, стояв осторонь, разом зі своїм побратимом — мисливцем Грогулом, і вождем Твердомолотих, Карбом. Обидва мовчали, поки тіні Агрігуна клубилися по табору.

— Він… більше не один із нас, — прошепотів Наґрук. — Те, що він привів із тієї прірви, — це не сила. Це порожнеча, що шукає форми.

— Я бачив, як дивилися на нього шамани, — сказав Карб. — Вони ховають очі. Бо бачать, що він не носій магії — він її трофей.

— Якщо він відкриє цю книгу… — пробурмотів Грогул, — …світ знову запалає. Але не війною. Гнилизною.

Наґрук стиснув кулак. Його орчий профіль затверд, мов камінь.

— Ми мусимо попередити Люменів. І не як вороги. А як ті, хто не хоче прокидатися в мертвому світі.

— Гадаєш, вони нам повірять? — скептично спитав Карб.

— Можливо, ні. Але якщо ми не скажемо — ми зрадимо самих себе.

Він вийняв пергамент і почав писати:

«До будь-кого, хто здатен чути розум, а не зброю. Ми, частина Армії Розколу, бачили пробудження того, що не має бути в цьому світі. Ми просимо зустрічі. На нейтральній землі. У вузлі біля Дріелю. Ми не хочемо війни. Ми хочемо втримати те, що вже прокинулось. Від імені вільних кланів — Наґрук, Карб з Твердомолотих, Грогул».

— Хто понесе? — спитав Карб.

Наґрук поглянув на чорнокрила — гігантського створіння, що сиділо на камені.

— Він. Вони не зловлять його. Він летить… як тінь після слова.

Чорнокрил схопив сувій, і вже за хвилину зник у темному небі, яке ще тримало слід від чорного вогню Агрігуна.

Тиша повисла між трьома змовниками.

— Тепер ми — зрадники? — спитав Карб.

— Ні, — відповів Наґрук. — Ми ті, хто ще пам’ятає: справжній ворог — не той, хто з іншого табору. А той, хто знищує саму здатність вибирати.

Дріель.

Над Дріелем стояла тиха ніч — така, в якій тиша важить більше за звук. В самому серці Люменської Ради, Дурін Світостраж — сивочолий стратег, якого називали Оком Зорі, — тримав у руках сувій. Печатка була розтоплена ще до того, як він торкнувся її. Тінь від чорнокрила ще не зникла з неба, але послання вже горіло в його серці.

Він дочитав до останніх слів — і враз зім’яв пергамент, як чужий шепіт, що не має залишитися на землі.

— Агрігун… — прошепотів він. — А чи не готуєш ти чергову засіку для нас?

Він підвівся, поклав зім’ятий сувій на чорний камінь столу, і натис на один із рунічних виступів. В повітрі задрижали срібні лінії — сигнали виклику.

***

Перша прийшла Еліна.

— Нас просять зустрітися. Не з ворогами. З тими, хто ще вчора був ними. - Сказав Дурін.

Наступним був Беормунд, а вже опісля нього прибув Етельстан.