Розділ 15

Третій день. Дорога до Кельнасу.

Ранок третього дня прийшов не з піснею птахів і не з лагідним променем сонця, а з запахом крові, втоми і невисловлених думок. Після нападу дикого племені Плато Сліз залишилось позаду, але не зникло з пам’яті — мов шрам на землі, що не гоїться. Повітря було важке, а небо — затягнуте свинцевими хмарами, що пригнічували навіть дихання.

Варіан і Аріарет ще до світанку вирушили вперед — щоб розвідати шлях і визначити, чи залишились переслідувачі. Це рішення було швидким і мовчазним. Вони залишили Елайзу й Драгона біля невеликої ущелини, де вода сочилась зі скель, утворюючи вузький струмок. Там, під навислим карнизом каменю, було відносно безпечно.

Елайза змила з рук засохлу кров і сіла поруч із Драгоном, що лежав, притулившись до м’якого моху. Його лице було блідим, але очі — ясними. Вони дивились на неї, мов шукали щось глибше, ніж просто полегшення від болю.

— Мені ще болить, — прошепотів він. — Але менше, ніж учора.

Елайза кивнула. Її пальці світлись слабким бірюзовим сяйвом, поки вона торкалася рани. Шкіра під долонею пульсувала — не просто загоювалась, а ніби відновлювала час назад, витираючи слід стріли, болю і страху.

— Я не люблю зцілювати, — зізналася вона тихо. — Це завжди відчувається… ніби крадеш щось. Болі, сльози, сліди — вони ж свідки того, через що ми пройшли.

— Але іноді хочеться забути, правда? — Драгон заплющив очі, коли вона знову приклала руку до рани. — Навіть якщо це означає — втратити частинку себе.

— А ти вже хочеш щось забути?

— Багато. — Він відкрив очі, і в них було більше, ніж слова. — І не лише те, що було. А й те, чого боюся в собі.

Елайза не відповіла одразу. Вона знала цю боротьбу — сама носила її в собі. Дар, що зцілює, але й проклинає. Голос, що шепоче у снах. Видіння, які обирають не найсильніших, а найвразливіших.

— Я бачила тебе вчора, — сказала вона м’яко. — Коли ти кричав. Не від болю — від чогось глибшого. Мовби ця стріла влучила не в плече, а в спогад.

Драгон обережно кивнув.

— Мені іноді здається… що я не народився звичайно. Що щось… вклали в мене. Не питаючи. І тепер це живе в мені. Магія. Вогонь. Гнів. Я не обирав цього.

— Я теж не обирала. — Елайза опустила погляд. — Але вибір починається не з того, що ми отримали. А з того, як ми це несемо.

Вони замовкли. Тиша була глибокою, але не тривожною. Каміння поволі нагрівалось під ранковим сонцем, і птахи — обережно, мов боя.

***

…Коли сонце вже нахилилося до заходу, повітря стало важким, ніби саме небо затримувало подих. Елайза й Драгон досі сиділи під виступом скелі, в напівтіні. В її долоні ще світилася ніжна зелена пляма — ледь помітне світло, яке зникало разом із болем на тілі Драгона. Його плече, де ще вранці стриміла стріла, тепер виглядало чистим, без сліду крові — лиш слабка тінь залишилась, мов згадка.

Драгон сидів тихо, не зводячи погляду з Елайзи. Її лице було зосередженим, але м’яким. Вона ніби світилася зсередини — світлом, яке не палило, а зігрівало.

— Як… як ти це зробила? — нарешті запитав він, порушивши мовчанку.

Елайза зітхнула, не прибираючи руки.

— Це дар. Або прокляття, залежно як глянути. Я не можу зцілювати всіх — лише тоді, коли… коли мені справді не байдуже.

Її голос став майже невиразним на останніх словах. Вона опустила очі. Драгон теж відвів погляд, але усмішка торкнулася його вуст.

Варіан і Аріарет повернулися безшумно, як завжди. Вони вийшли з-за каменів, і Варіан одразу зупинився, помітивши, як Елайза схилилася над Драгоном.

Аріарет скинув капюшон і злегка усміхнувся.

— Добре, що він уже сидить. Я вже готувався тягти його, як мішок з ячменем.

Варіан, навпаки, дивився серйозно. Його очі зупинилися на плечі Драгона, потім — на Елайзі.

— Це ти?

Вона кивнула. Варіан не виказав емоцій, але щось у його обличчі послабло — мов стиснутий вузол трохи розпустився.

— Добре, — коротко сказав він. — Бо у нас є ще хід.

Аріарет сів біля них, струшуючи пил із плаща.

— Ми знайшли невелику печеру, за півгодини звідси. Колись там жили мандрівні друїди — залишились вогнище, вирізьблений знак захисту. Безпечне місце. Навіть вітер туди не добирається.

— І дикі племена туди не сунуться, — додав Варіан. — Пам’ятають стару магію. І, здається, поважають її більше, ніж нас.

Драгон повільно звівся, обережно ворушачи плече. Легкий біль ще був, але рана — вже лише пам’ять.

— То що, рушаємо?

Варіан кивнув, але в його голосі з’явилося дещо нове — м’якість, якої не було раніше.

— Ти швидко відновлюєшся, хлопче.

— Коли маєш поруч світло, — відповів Драгон, кидаючи короткий погляд на Елайзу.

І Варіан уперше не відповів різкістю.

Вони вирушили в напрямку заходу, в сторону схованої печери. У небі вже запалювалися перші зорі — тихі, мов спогади, які ведуть тих, хто шукає свій шлях.

Беззвучне Провалля. Проклята тінь Тарг’Мелору.

Коли Агрігун ступив на край Беззвучного Провалля, світ навколо ніби затамував подих. Навіть вітер — той, що ніколи не замовкає у горах — не зрушував ані листа, ані піщинки. Панувала гнітюча тиша. Не природна. Не священна. А така, що змушувала тіло холонути, а думки обриватися. Це була тиша після крику, який розірвав саме буття.

Перед ним лежала мертва ущелина, розлога й глибока, що тягнулась на милі, ніби самі гори колись розступилися, аби віддати щось із своїх темних надр. Колись тут стояла Тарг’Мелор — легендарна фортеця мертвих, побудована на кістках і закляттях. Її башти, мов обвуглені пальці, ще стриміли з-поміж каміння, але жодної стіни не лишилось цілою. Камінь розсипався в попіл, з якого навіть мох не наважувався прорости.

Агрігун зупинився, оглядаючи руїни. Його шкіра пішла сиротами — не від страху, а від сили, яка досі вилась у повітрі. Ця земля не була просто мертвою — вона була зламана. І зломлена.

Агрігун ішов по давніх сходах, висічених у чорному базальті, що вели все глибше — туди, де світло вже не могло знайти опори. Нарешті він дістався до зали, яку в легендах називали Голосом Каменю.