Розділ 14

Плато Сліз. Тиша перед бурею

Другий день шляху почався рано — ще до того, як сонце торкнулося піків Кавариума. Холод ранку пронизував навіть під плащами, і роса покривала траву, мов срібний пил. Подорожні мовчали, прокидаючись у тиші, яка здавалася неприродно глибокою.

Елайза першою розплющила очі. Її тіло ще відчувало тяжкість сну, та в грудях щось давило — наче уламок тієї ночі залишився всередині. Вона згадала очі орка, книгу, шепіт дідуся… Його слова лунали й зараз, мов прихована мелодія:

«Коли серце світу роздвоїться, шукатимеш не сильного — а того, хто здатен втратити все…»

Вона ще не знала, що означають ці слова. І не була певна, чи варто про це казати.

Варіан би не повірив. Аріарет — почав би трактувати як пророцтво. А Драгон… він і так був надто заглиблений у власні страхи. Тож вона змовчала.

***

Шлях вів їх через Плато Сліз — рівнину, всипану камінням, схожим на застиглі сльози. Кажуть, це місце пам’ятає крики першої великої війни між расами. Тут ніхто не кричав. Навіть вітер, здавалося, проходив крадькома, щоб не турбувати тишу.

— Тепер уже ніхто не будує тут осель, — мовив Аріарет, йдучи поруч із Елайзою. — Колись тут стояли вежі і святині, але все розвалилось. Бо пам’ять землі не забула, хто пролив першу кров.

— Це правда, що тут колись загинули перші маги? — запитав Драгон, похмуро вдивляючись у горизонт.

— Правда, — відповів Варіан, не обертаючись. — І серед них був мій пращур. Він спробував зупинити війну — і загинув від руки союзника.

— Не дуже обнадійлива історія… — пробурмотів Драгон.

— Але важлива, — вставив Аріарет. — Плато — це пам’ять. А ми — ті, хто має її не зрадити.

До полудня хмари почали тягнутися над рівниною. І разом із ними — щось інше. Щось дикіше.

— Стійте, — раптом сказав Варіан, різко піднявши руку. — Нас хтось переслідує.

Аріарет нахилився до землі, провів пальцями по слідах.

— Босоніж. Легкі ступні. Багато. Не звірі.

— Плем’я, — прошепотіла Елайза. — Ті, хто не визнає ні світла, ні темряви.

Не встигли вони зреагувати, як з високої скелі перед ними посипалися фігури — оголені по пояс, із обличчями, пофарбованими в чорний і синій. У руках — кам’яні ножі, списоподібні палиці й луки з грубими стрілами.

— До зброї! — вигукнув Аріарет.

Бій почався раптово — без передмов. Дикі билися люто, немов не мали страху смерті. Варіан відбивав удари, мов машина — без емоцій, лише точність. Аріарет став наче вихором, обертаючись із мечем, мов танець блискавки.

Елайза встигла відштовхнути нападника, заклинанням змусивши його заснути. Але їх було забагато.

І тоді… пролунало крик.

— Аааа! — Драгон упав на коліна. Стріла застрягла йому в плече. Його очі були сповнені болю й розгубленості. Елайза кинулась до нього, але наступний ворог вже був над нею.

— Ні! — рикнув Варіан, і його меч злетів, розітнувши повітря. Нападника не стало.

Аріарет прикрив фланг, а потім скрикнув:

— Відступають! Вони нас перевіряли!

Справді, дикі швидко відступили, зникнувши в скелях, мов тіні. Їхній напад був коротким, але лютим. І виявив одне: небезпека тут не лише в тому, що ти бачиш — а й у тому, що не знаєш, чого очікувати.

Елайза схилилася над Драгоном. Його дихання було уривчасте, лице бліде, а кров точилася з рани.

— Я витягну стрілу, — сказала вона м’яко. — Але це болітиме.

— Більше, ніж правда?.. — прошепотів він, дивлячись їй просто в очі.

Вогонь серед тіней. Видіння Етельстана

Ніч в Астраті була незвично важкою. Навіть для того, хто звик не спати.

Етельстан сидів у Залі Вітру, де час зазвичай тік повільно, а повітря тримало спокій. Але цього разу — все було інакше. Вогонь у чашах тріпотів нервово, наче віщував бурю, а вітер у шпаринах вікон стогнав, немов плач дитини.

Він заплющив очі.

І знову — те саме.

Темрява. Книга. Орк з очима, що палали червоним. Руки, що тримають живу книгу, мов шмат крові, з венами, що ворушаться, мов паразити. І слова, що не були словами — а болем. Живим, дихаючим болем, що проникає у душу.

А тоді — полум’я. Нескінченне. Поглинаюче.

— Досить… — прошепотів Етельстан, прокидаючись із видіння. Він стиснув руку на палиці, в яку була вкарбована золота спіраль — символ провидців Ксіломеноса. Але навіть вона не могла вгамувати серце.

Щось вивільняється у світі. Щось… що йде не з тіней, а з самого серця забуття.

Він не міг більше чекати.

Шепіт каменю. Розмова з шаманом

Гострий Палац ніколи не спав повністю. Навіть глибокої ночі, коли над Ветірамом тяглися сріблясті тіні гір, у темних галереях завжди світилися червоні лампади, а вартові з гном’ячих кланів стояли на сторожі — нерухомі, як статуї, але з очима, які бачили крізь темряву.

Етельстан ішов мовчки. Його кроки лунали глухо по кам’яній підлозі, кожен відголос повертався до нього глухим відлунням, що наче нагадувало: ти тут не один. Стіни палацу були висічені з чорного гірського каменю, що поглинав світло, а з нього — як казали — часом виростали сни.

Він зупинився перед важкими чорними дверима, прикрашеними кістяними символами і різьбленням у формі очей. Двері самі відкрились, без жодного дотику.

— Я знав, що ти прийдеш, — пролунав низький, хрипкий голос.