Розділ 13

Ночівля під зорями. Легенди Кельнасу

Вечір опустився на світ неспішно — мов шовкова вуаль, що обіймає плечі перед сном. Над обрієм з’явилися перші зірки, ясні й прохолодні, мов очі давніх богів. Гори Кавариума виднілися у віддаленні, тьмяні та нерухомі, мов застиглі велетні. Подорожні зупинилися на виступі — кам’янистій платформі з видом на долину, де ріка Міртен блищала у світлі місяця.

Табір був скромним: кілька спальних килимків, невеликий  кошик - розкладений Варіаном, в якому лежала звернутий мішочок, що пахнув перцем, сіллю та чимось гострим — гномською спецією.

— Печений носоріг, — сказав він з гордістю, відкриваючи мішечок.

— Важкий на дух, зате дає силу на три дні. Наші предки брали його з собою в походи до самого Тармальду.

— Носоріг? — перепитала Елайза, стримано. — Тварина з бронею замість шкіри?

— Та ще й характером, як у старого коваля, — усміхнувся Аріарет. — Але смак… ммм! — він наколов  шматок на ніж і подав Драгону. — Спробуй, юначе.

Драгон зморщився, але взяв шмат. Жирна страва розтанула на язиці, залишивши за собою аромат диму і землі.

— Не схоже ні на що, що я їв у своєму селищі, — чесно сказав він. — Але… добре. Навіть дуже.

Варіан злегка вклонився, вмощуючись на камені. Його обличчя залишалось непроникним, як завжди, але очі слідкували за кожним рухом Драгона — з недовірою, що ще не встигла перейти у прийняття.

— Якщо не знаєш, куди йдеш, принаймні поїж добре, — буркнув він. — Завтра буде складний день.

— Завтра ми перетнемо Плато Сліз, — тихо мовила Елайза, сідаючи поруч із Аріаретом. Її волосся відсвічувало сріблом у світлі вогню, а на колінах дрімав їжачок, обернувшись клубочком.

— І якщо вітер буде добрий, — додав Аріарет, — то за два дні доберемось до Кельнасу.

— Ви були там? — запитав Драгон.

Аріарет заплющив очі, вдихаючи аромат страви, мов вдихаючи спогади.

— Я був там ще юнаком. Тоді Кельнас здавався мені живим — не містом, а істотою з каменю, зелені й таємниць. Його стіни дихали старовиною, його вулиці шепотіли про забуте. Але найважливіше — це Зала Духів. Місце, де навіть повітря говорить.

— Кажуть, там можна почути голоси тих, хто був до нас, — сказала Елайза. — І навіть відповісти їм.

— Якщо твоє серце чисте, — додав Варіан, похмуро. — І якщо ти маєш право слухати.

Аріарет кивнув.

— Колись давно, коли ще не було королівств, лише кланові союзи, Кельнас був осердям. Його збудували разом: ельфи, гноми, навіть велетні. Там народилися перші згоди. І перші зради.

— Я не хочу зрад, — зітхнув Драгон. — Хочу тільки зрозуміти, хто я… і чому в мені є щось, чого не мало би бути.

— Магія не питає дозволу, — відповіла Елайза, дивлячись на нього лагідно. — Але ми самі вирішуємо, ким бути.

Мовчанка зависла між ними. Лише вогонь потріскував, і десь далеко в долині вив великий звір — самотній і голодний. Аріарет продовжив після паузи:

— Є легенда про Кельнас, яку мені розповідав мій батько. Кажуть, у його серці лежить камінь, що зберігає пам’ять світу. І якщо торкнутися його в слушний час — можна побачити те, що було… або те, що може бути.

— Пророцтва? — запитав Драгон.

— Бачення. Але вони не дають відповідей. Лише запитання, які ведуть тебе далі.

— Може, цього й досить, — озвалася Елайза, пригортаючи до себе їжачка. — Якщо знаєш, куди не хочеш повертатись — це вже напрямок.

— А ти, Драгон, — Аріарет подивився на нього пильно. — Якщо ти справді той, кого передбачив Етельстан… тоді твоя відповідь чекає саме в Кельнасі.

— І тінь теж, — додав Варіан. — Вона не зупиниться.

Драгон кивнув. Він відчував: чим ближче вони до Кельнасу — тим ближче до межі, яку не можна перейти без втрати. Але яку саме втрату він буде змушений пережити — ще ніхто не знав.

Ніч опустилась остаточно. Один за одним подорожні вкладались спати. Лише вогонь ще блимав — свідок слів, які зникали у тиші. І вдалині, за горами, почала ворушитися темрява.

Усі полягали спати. Варіан, мов завжди, заснув першим — з мечем біля руки та обличчям, схованим у каптур. Аріарет, хоч і хропів неголосно, дихав глибоко, немов крізь сон ще чув легенди, які колись сам розповідав. Драгон довго дивився в небо, наче намагався там знайти відповідь, перш ніж очі зімкнулися.

Елайза лежала осторонь, загорнувшись у плащ. Їжачок тулився до неї, теплий і спокійний. Але сон не приходив.

У голові крутились слова Аріарета. Думки про Кельнас, про камінь пам’яті, про голоси… і про Драгона. Вона відчувала, що щось підповзає — як тінь, що чекає за порогом.

Нарешті, згорнувшись калачиком, вона заснула.

І відразу опинилась у темряві.

Перед нею здіймалась гора з попелу й кісток. Небо було темно-червоне, мов оксамит, просочений кров’ю. Над горою стояв він.

Великий, огидний орк, з важким тілом, плечима, мов скелі, і руками, що ніби були створені для руйнування. Очі світились червоним, мов кров, що горіла. Вони не мали жодної люті — лише голод.

Він тримав у руках книгу — чорну, мов провалля. Обкладинка тремтіла, наче живе м’ясо, з темними символами, що крутились, мов личинки.

Як тільки він розгорнув її — вени на його руках потемніли. Вони стали чорними, наче отрута, і почали ворушитись, мов хробаки, що повзуть під шкірою. Його рот розтягнувся у невиразний оскал.

Навколо зашипіло повітря, ніби сам світ боявся дихати.

Елайза хотіла закричати — але не могла. Її тіло не слухалося. Вона стояла, мов прикована до місця, і бачила, як з кожною сторінкою книга пожирає того, хто її тримав… але замість падати, він ставав сильнішим.

— Хто ти?.. — прошепотіла вона.

І тоді в темряві з’явилось світло.

Світло… і голос. Знайомий.

— Не шукай відповідей серед попелу. Вогонь не дає істини — він лише спалює старе.