Розділ 12

Шлях Сайрена. Той, хто шукає

Сайрен не мав жодної клятви, жодного наказу, який зобов’язував би його шукати друга, серце підказувало: є речі, важливіші за присяги. Відчуття було майже болючим — ніби Драгон тягнувся крізь простір і просив про допомогу без слів.

Дорога вела його крізь золоті лани Кельберу, повз луки й ліси, де вечірнє повітря бриніло співом світлячків. Він розпитував кожного пастуха, кожного торговця на перехрестях:

— Ви не бачили юнака? Темне волосся, людської крові, в супроводі ельфів?

Одні знизували плечима, інші відповідали:

— Тут часом проходили вершники з Кален’Лара. Але хто саме — не розгледіли.

— Бачив, як ельфи повзли схилом Мірельського лісу. Несли щось. Чи когось. Але хтось був поранений.

Ці уламки фактів були для Сайрена, як обривки карти. Він складав їх у голові, знову і знову, вперто шукаючи нитку, що приведе до істини.

Увечері, коли він зупинявся, розпалював невеличке вогнище, але не їв. Сидів мовчки, тримаючи в долоні медальйон — подарунок Драгона ще з дитинства. Проста річ із дерева, вирізьблена криво, але дорога. Вона пахла минулим і нагадувала, що навіть у мороці світло може мати обличчя.

***

На п’ятий день пошуків Сайрен натрапив на хатину в лісі — стару, вгрузлу в землю, з димарем, що ледь курився. Він сподівався знайти воду, а знайшов — відповідь.

Лісник був похилого віку, з бородою, що скидалася на коріння дерева, і руками, обвітреними, як кора. Він сидів на призьбі й різав ніжку гриба, коли Сайрен наблизився.

— Мандрівник, — сказав він, навіть не підвівши очей. — У твоєму погляді — мета, що довша за день.

— Я шукаю друга. Юнака, темне волосся, обличчя вперте. Був із ельфами.

Старий на мить замовк, ніби прислухався до чогось невидимого.

— Бачив я їх, — нарешті мовив він. — Днів зо три тому. Двоє вершників у темних плащах. І ще двоє — мовчазні, у важких каптурах. Несли когось — юнака, без свідомості чи просто знесиленого.

Сайрен затамував подих.

— Куди вони пішли?

— Не пішли, хлопче. Вони сіли на тінекрилів.

— Тінекрили? — недовіра блиснула в голосі Сайрена. — Їх давно не бачили в цих краях.

— А тепер знову бачать. Не знаю, хто з ельфів міг їх викликати… Але крила були чорні, як ніч перед бурею. Злетіли — й полетіли у напрямку Кавариума.

Сайрен нахилився ближче.

— Кавариум? Гори за Залізним Туманом?

— Саме ті. Якщо твій друг там — йому або пощастило, або ні.

Сайрен мовчав. Потім витягнув зі своєї сумки шмат хліба й суху рибину.

— Це за твої слова. Вони для мене важливіші, ніж для когось інші — зілля чи золото.

Лісник узяв поживу, кивнув і прошепотів:

— Не всіх рятує сила. Інколи — тільки впертість.

Сайрен подякував — і вже через годину знову був у сідлі. Гори Кавариума були далеко, але не далі, ніж дружба, яка тримається не кров’ю, а вибором.

Дріель. Відлуння мечів

Коли перші загони Люменів наблизилися до згарищ Дріелю, повітря вже тремтіло від смороду попелу й крові. На обрії виднілися силуети — темні, хижі, зламані дерева і покручені контури хат, а над ними — круки, що кружляли у небі, мов вісники того, що вже сталося.

Гноми йшли попереду: щити, мов стіни, списи — мов ліси. Позаду рухались ельфи — стрільці, легкі й мовчазні. Найвищими над усіма здіймались велетні з Норгалу, в обладунках, схожих на уламки гір. Їхня тінь лягала на поле, немов обіцянка покарання.

Дурін ішов попереду, з піднятим молотом, рунами, що світилися мідним жаром. Його очі не знали жалю — лише обов’язок.

— На позиції! — пролунала команда. — Зберігайте лад! Не дайте їм прорватись!

І майже одразу — вибух реву.

Темна орда Горінів вийшла з лісу мов чорна хвиля: орки в залізі, нежить із сірими обличчями, що йшли, не зважаючи на рани, і чорнокрилі, що здіймались у небо, мов хмара мороку. Попереду — Агрігун, темний маршал у чорному шоломі, з очима, які світилися криваво-червоним.

— Вогонь! — вигукнув один із ельфів.

Стріли з шипінням вилетіли з луків, розтинаючи повітря. Вони падали дощем на перші ряди орків — деякі падали, деякі лише гарчали і йшли далі. Слідом — велетенський удар. Гноми обрушилися мов скеля, зім’явши передній фланг ворога. Слідом кинулися ельфи з короткими мечами, мов тіні між дерев.

Сутичка перетворилась на бійню.

Орки ревли, кидали списами, трощили щити. Один із них перекинув гнома, але велетень, на ім’я Теріл, вдарив його дерев’яним молотом так, що земля задрижала. Нежить ішла мов хвиля, не відчуваючи болю — поки ельфійка Арія не пустила в хід своє срібне лезо, яке світилось при кожному ударі. Там, де проходила вона — вороги згорали без крику.

Агрігун вийшов на середину поля бою. Його спис розсікав повітря, мов блискавка. Він розкидав Люменів, мов тріски. Один удар — і пішов у землю велетень. Другий — щит гнома тріснув навпіл.

— Він не зупиниться, — рикнув Торіс, капітан Люменів. — Цільтеся в нього!

Але жодна стріла не брала Агрігуна. Він сміявся, мов шалений вовк, поки не наблизився до самого Дуріна.

— Ти — гном, що думає себе вождем світла? — промовив Агрігун, хрипко. — Ти — лише ліхтар у бурі.

— І все ж я світитиму, поки не впаду, — відповів Дурін.

Їхній бій був немов битва стихій: удар на удар, рик на рик, молот і спис — лунали, мов грім серед нічного неба. Один раз Агрігун розсік плече Дуріна. Іншим разом Дурін вибив у нього з рук спис. Але маршал схопив інший — з розбитого щита — і знову пішов у наступ.