Розділ 11

Дорога до Кельнасу. Перший день

Тиша першого кроку завжди довша за інші.

Вони залишили Біле Шатро вранці, коли туман ще не розвіявся, а трава була важкою від роси. Стежка до перевалу Сір’Анар починалася пологими луками, де ще зберігався запах квітів і тепла, але чим далі — тим гострішими ставали обриси гір, що нависали над горизонтом. Вітер ніс у собі гірську прохолоду і щось давнє — наче спів минулих подорожей, що забулися, але не зникли.

— Нам доведеться йти щонайменше три дні, — мовив Аріарет, коли зупинились на короткий привал біля вузького струмка. — Перевал не терпить поспіху. А особливо тепер, коли частина стежки може бути затоплена.

— Чому саме цю дорогу ми обрали? — спитав Драгон, насипаючи води з фляги в долоні.

— Бо вона — давня, — відповів ельф. — І тому ще не осквернена. Але це ж не значить, що безпечна.

— У горах ніколи не буває безпечно, — тихо додала Елайза, нахиляючись до струмка. Її волосся торкалося води, наче срібна трава.

Варіан жував щось із сушеного м’яса і хмуро зиркав у ліс, що починав обрамлювати стежку.

— Уночі тут не зупиняймось, якщо можна, — пробурмотів він. — Мені не подобається, як цей ліс дивиться на нас.

Драгон скинув брову.

— Ліс дивиться?

— Іноді місце знає більше, ніж люди, — відповів за нього Аріарет. — Особливо тут, у Прикордонні між світлом і тінню.

Стежка звужувалась, і незабаром мандрівники опинились серед високих ялівців і старих сосен, що стояли щільно, як вартові. Дерев’яні корені виступали з землі, нагадуючи обплетені артерії. Повітря стало вологішим, і гірські запахи змінились лісовими: мох, кора, вогка земля.

Елайза йшла майже безшумно, іноді зупиняючись, щоб зібрати щось із трав. Драгон спершу спостерігав за нею з деяким роздратуванням — її спокій був ніби викликом, якого не можна прийняти. Але згодом почав помічати інше: як вона торкається кори дерев, як піднімає з землі сухе листя і шепоче щось на своїй мові — м’які слова, повні довіри.

— Ти розмовляєш із деревами? — запитав він, коли Аріарет і Варіан пішли трохи вперед.

— А ти не слухаєш, що вони кажуть? — відповіла Елайза.

Він не знайшов, що сказати. Лише пішов далі.

***

Ближче до вечора вони підійшли до ущелини, що розділяла схил, мов рана. Колись тут був міст — його залишки ще виднілись у кам’яних виступах. Але зараз — лише прірва з річкою внизу, що ревіла, мов розлючений звір.

— Чудово, — пробурмотів Варіан. — Що далі?

Аріарет оглянув місце і вказав на кам’яний карниз, що вів вниз, до вузького переходу між двома виступами скель.

— Є інший шлях. Старий. Лише пішки. Треба буде обійти і спуститися, а потім знову піднятись. Це обтяжить нас, але іншого варіанту немає.

— І як часто ти ним ходив? — запитав Драгон.

— Один раз. І ще тоді не хотів йти вдруге.

Вони рушили вздовж обриву, дотримуючись тиші. Лише вітер час від часу зривався і приносив хрипке завивання з глибин ущелини. Стежка стала небезпечною — вузька, слизька, з уламками каміння. Кілька разів Варіан простягав руку Елайзі, та вона лише хитала головою і йшла сама.

Аж поки її нога не зісковзнула на вологому моху.

Драгон встиг схопити її за руку — і лише тоді зрозумів, наскільки вона легка. Наче тінь, що важить менше ніж слово.

— Тепер ти слухаєш землю? — спитав він, втримуючи її.

— Іноді краще слухати того, хто поруч, — прошепотіла Елайза і знову встала на ноги.

Аріарет озирнувся.

— Далі ніч. Залишимось тут, на виступі. Вогонь не розпалюймо — надто відкрито. Але відпочинок потрібен.

Вони зупинились у природній ніші між камінням. Варіан розклав ковдри, Аріарет перевіряв обрій. Елайза мовчки розклала трави для оберігу, а Драгон сидів окремо, заглиблений у думки.

— Знаєш, — раптом мовила Елайза, сідаючи поруч, — ніч — це не завжди темрява. Іноді вона — просто простір для іншого бачення.

— Я не вмію бачити в темряві.

— А ніхто й не вміє. Ми лише вчимося не боятись того, чого ще не розгледіли.

Перший день подорожі завершувався не битвою, не перемогою і не втечею. Лише тишею, що вже не чекала — а приймала.

І це було початком.

Зала Астрату.

Величні арки Зали, бриніли від луни кроків. Світло смолоскипів відбивалося у шліфованих стовпах, що підтримували склепіння, подібні до кам’яного неба. Тут не було місця випадковим словам — лише тим, що витримають глибину.

Дурін, син Дру́на воєвождь гномів Ерехалу, сидів на високому троні, оздобленому золотом і міддю, коли гонець впав перед ним на одне коліно.

— Говори, — коротко мовив Дурін, змахнувши рукою, аби всі інші в залі замовкли.

Гонець був весь у пилюці, з подряпаним обличчям, але його голос був чіткий, як удар молота:

— Лорде Дуріне… Село Дріель, на південному краю Лісів Ельвасару… атаковане. Орки, нежить і чорнокрилі. Військо велике. На чолі — темний маршал… Агрігун.

Зал зашелестів, мов каміння прокотилося по плитах. Дурін підвівся. Його силует, хоч і невисокий, здавався величезним у цій тиші.

— Тепер ми знаємо, куди йде тінь, — сказав він. — І куди маємо йти ми.

Через кілька годин Гори Ерехал поруч з Астратом перетворилася на вулик. По всій території били литаври. Воїни надягали кольчуги, клинки точились, щити обмотувалися шкірою для кращого глушення ударів. Броня Дуріна, оздоблена родовими рунами, блищала, мов зоря у тьмі. На грудях — герб Люменів, символ союзу: сонце, охоплене трьома крилами — ельфійським, велетенським і гномським.

— Хай Люмени знають: ми рушаємо, — сказав він до свого капітана Торіса. — Надішліть гінців до ельфів Кален’Лара і велетнів Норгалу. Нам потрібне все світло, яке можемо зібрати.

— А Дріель? — спитав Торіс.

— Ми врятуємо тих, кого ще можна. А решті принесемо справедливість.

Дріель. Вогонь і попіл

Село Дріель стояло на краю Лісів Ельвасару, мов останній подих природи перед відкритими рівнинами. Тут не було ані мурів, ані веж — лише хати, обвиті зеленню, садки, у яких співали птахи, та джерела, що витікали просто з коріння дерев. Місце, де ще досі вірили, що добро має голос.