Розділ 10

Біле Шатро. Зала Шестірки

Світання ще не встигло увійти повністю у залу, але крізь високі вікна вже проступало бліде срібло ранкового неба. Повітря було наповнене тишею, яка не зобов’язувала — а чекала.

Шестеро знову сиділи на підвищенні. Їхня увага була звернена до дверей, які щойно відчинились.

Драгон увійшов упевнено, хоча сліди ночі ще темніли під його очима. Але в постаті з’явилося щось нове — спокій не того, хто знає, а того, хто вирішив.

— Я йду, — сказав він. — До Кельнасу.

Кілька секунд усі мовчали, як після зупинки серця. А потім Аріарет кивнув.

— Це мудре рішення.

— І сміливе, — додав Варіан, встаючи з лави. — Але не один ти йтимеш. Ми вирушимо разом.

— І не тільки ви, — мовила Еліна, обернувшись до одного з ельфів, що стояв осторонь. — Приведіть її.

Драгон стиснув брови, здивований. Її?

За мить двері відчинились знову, і до зали увійшла ельфійка з білим, мов місячне світло, волоссям. Вона йшла легко, але без кокетства, її погляд був прямим, мов струмінь джерельної води.

І Драгон упізнав її — ту саму дівчину з саду. Ту, що тримала їжака і слова. Та, що дивилась так, ніби бачила крізь його тінь.

Елайза теж помітила його. Очі трохи розширились від подиву, але вона не зупинилась. Лише трохи нахилила голову, визнаючи присутність.

— Це Елайза, — мовила Еліна. — Вона хоч молода, але має дар, що прокидається лише раз на покоління - зцілення. Вона йде з тобою, Драгоне.

— Щоб лікувати мене? — спитав хлопець з легким скепсисом.

— Щоб бачити те, що ти не побачиш, — відповів Етельстан. — І щоб ти не загубив себе, коли побачиш те, що не зможеш прийняти.

— Ми віримо, що ця подорож — не тільки зовнішня, — додав Варіант. — Іноді серце вимагає більше супроводу, ніж меч.

Драгон перевів погляд на Елайзу. Вона не відводила очей. У її погляді було не схвалення і не сумнів — а терпляча увага, як у того, хто вже чув багато «ні», але все ще чекає на «так».

— Гаразд, — сказав він повільно. — Якщо вона згодна.

— Я йду не для тебе, а для світу, — відповіла вона. — Але якщо зможу допомогти і тобі — зроблю це.

На мить між ними зависла тиша. А потім Беормунд зробив крок уперед.

— Ви вирушаєте завтра на захід. Аріарет вестиме вас старими стежками, Варіан знатиме, де шукати прихисток. А Елайза… — він обернувся до дівчини. — …принесе світло, там, де ви його не знайдете.

Еліна підійшла до кожного з них, торкаючись долонею до грудей — не як жриця, а як та, що проводжає. Її дотик був теплий, як весняний вітер.

— Бережіть одне одного, — сказала вона. — Бо те, що ви шукаєте в Кельнасі — змінить усе.

Південні Землі. Рух Орди

Горизонт димів червоним. Над розтрощеними полями не літали більше птахи — лише чорні крила страху й попелу. Орда рухалася на північ, у напрямку Лісів Ельвасару — землі, що досі лишалась неоскверненою. Але навіть її коріння вже чуло тремтіння землі, коли під нею сунула сила, створена не для гармонії, а для спустошення.

В авангарді ішли орки — кремезні, в латаній броні, з обвислими трофеями на шиях. Кожен із них мав свою причину для ненависті, і кожен ніс її, як меч. За ними, прямували чорнокрилі. Сліпі до світла, але чутливі до серця.

А далі — хвиля смерті: нежить. Воїни, підняті з могил, несли кістки замість честі й вічне мовчання замість голосу. Їх не вело бажання — лише воля їхнього пана. І над усією цією темною навалою височів він — Агрігун, командир Тінесилу, темний маршал армії Горінів.

Дорога до Лісів не була прямою. Пісок Пограниччя чіплявся до ніг, мов прах попередніх війн. Болотисті долини змушували ставати на коліна, а вітер з Заозер’я розривав знамена. Орда йшла повільно — надто велика, надто тяжка, надто зла.

Нежить погано переносила день — і відставала. Орки дратувалися, чорнокрилі вили на місяць. Дрібні сутички між загонами ставали щоденним явищем: орк кинув спис у скелета, той у відповідь завалив його трупом стародавнього мага. Сварки, удари, кров — і ніхто не зупиняв цього.

— Вони не армія, — пробурмотав Агрігун, дивлячись на розсипану ходу. — Вони зграя зграї.

Та найбільше його дратувало інше — опір.

По лісах і ярках почали з’являтися дивні сутички: спершу зникали патрулі, потім до табору поверталися поранені, що ледь могли говорити. Вони шепотіли про тіні, що світяться зсередини, про лісову силу, яка не лишає слідів, але завдає ударів точно. Ходили чутки про ельфів, що вже готуються до бою.

Біле Шатро. Ранок відходу

День починався мовчки. Вежі Білого Шатра ще відкидали довгі тіні, коли чотири постаті зібралися біля західної брами. Сонце тільки-но торкалося верхівок гір, і туман стелився, наче білий дим, з долин.

Аріарет стояв, спираючись на свій меч — мов страж, що проводжає не тільки тілом, а й волею. Варіан носив за плечима дві сокири та мішок з провізією, перев’язаний шкіряним ременем. Елайза — у плащі кольору м’якого моху, з торбинкою трав і світлом у погляді. А Драгон — мовчазний, але вже інший. Його тінь ішла за ним — не попереду.

— Ви вирушаєте через перевал Сір’Анар, — промовила Еліна, що вийшла провести їх. — Стара стежка ельфів. Більшість її давно не використовує, але вона найшвидша. А ще — вона проходить через місця, де світло і тінь ще не визначили, хто з них переможе.

— А це значить, що ми не самі, — додав Беормунд, підійшовши з-за спини. — І друзі, і вороги можуть вигулькнути там, де не чекаєш.