Розділ 9

Біле Шатро. Зала Шестірки

Повітря в залі було густим, мов мед, настояний на хвойному димі. Кам’яні вежі Шатра вловлювали найменший звук — і навіть кроки Драгона, хоч і тихі, лунали, мов удари серця світу. Юнак ішов поміж рядами світильників, що горіли вогнем без диму. За ним — два ельфи з охорони, мов тіні. Попереду — напіввідкрита брама до головної зали, де на нього чекали.

Велика Шестірка вже зібралася. Шестеро фігур сиділи напівколом на підвищенні — кожен із них зодягнений не в золото чи багряницю, а в сутність свого народу.

Аріарет, воїн-ельф, тримав на колінах меч із живого срібла — той, що не іржавіє і співає, коли поряд бреше серце. Його обличчя було гостре, як скеля, а погляд — мов стріла в польоті.

Поряд — Варіан, темноволосий гном, сидів нерухомо, мов камінь, із глибокими очима бурштинового відтінку. Його броня була не блискуча, а матова, вкрита тріщинами давніх битв, кожна з яких — як рядок у його власному епосі.

Еліна — найстарша з ельфійок, але її вік читався не у зморшках, адже вона виглядала, як юна ельфійка, а в тиші між словами. Вона сиділа легко, мов пелюстка, а її присутність була, як весняний туман — м’яка, але нездоланна. Очі Еліни світилися спокоєм лісів, де річки не змінили русла вже тисячу років. Вона знала багато — і казала мало. Її голос був подібний до шелесту священного листя: хто не слухав уважно, не чув нічого.

Дурін — сивобородий гном, що знав мову каменю. Він міг торкнутися скелі й прочитати її пам’ять, міг прислухатись до тремтіння землі й сказати, де вона трісне. Його шкіра була грубою, як обсидіан, а долоні — порепані, як карти гірських шляхів. На плечі Дуріна — молот зі срібла й граніту, не бойова зброя, а знак майстра. Його поважали навіть велетні.

Етельстан — велетень-провидець із засніжених північних хребтів. Його зріст здавався частиною гір, а голос — луною, що ходить між снігами. На чолі — знак вогню і туману, даний йому в день, коли він побачив перше видіння. Очі Етельстана сяяли внутрішнім світлом, яке лякало слабких і вселяло надію тим, хто шукав. Він не завжди казав те, що хотіли почути — але завжди говорив те, що було потрібно.

І нарешті — Беормунд, воїн-велетень. Якщо Етельстан бачив майбутнє, то Беормунд тримав у собі його вагу. Його м’язи були як канати, що тримають світлоносні мости, а кожен рух — мов удар барабана в стародавньому ритуалі. Його обладунки не блищали — бо були викувані не для показу, а для битви. Але найсильнішим у ньому було не тіло — а серце. Бо Беормунд умів захищати не мечем, а присутністю. Поруч із ним навіть страх боявся дихати.

Разом вони були як шість лез, спрямованих у різні боки, але викуваних із однієї волі — не дати світлу згаснути.

Коли Драгон увійшов, усі погляди впали на нього. І він — юнак з-поміж людей, ще вчора — звичайний, тепер — обраний маг — зустрів ці погляди без покори, без виклику. Лише із втомленою прямотою того, хто вже нічого не чекає.

— Ти — той, кого бачив Етельстан у видінні, — заговорив один із велетнів, голосом глибоким, як підземні води. — Той, кого світ не помічав, бо не чекав.

— Може, й так, — тихо відповів Драгон. — Але світ також не помітив, коли мій батько гинув від рук паскудних орків.

Він підняв голову. Його голос не тремтів — у ньому бриніло щось глибше за гнів.

— Ви шукаєте мага, бо світ у небезпеці. Але де ви були, коли горіли землі людей? Чому тільки зараз я став важливим?

Настала мовчанка. Аріарет схилив голову — не від сорому, а з повагою. Варіан перехилився вперед, його голос, низький і рівний, розітнув тишу:

— Ми не прийшли тоді, бо самі ледь трималися. Нас теж роздирала темрява. І ми не обирали час — його обрало пророцтво. Обрало тебе. Але вибір усе ще за тобою.

— То чого ви хочете від мене? — тихо спитав Драгон.

— Щоб ти пішов у Кельнас, — відповіла Еліна. — У місце, де досі звучить голос духів. Де предки промовляють до тих, хто здатен чути. Там ти зможеш зрозуміти, ким є насправді. І що ти можеш зробити для цього світу.

Драгон не відповідав. Його очі були зосереджені, внутрішній бій тривав.

— І чим я зможу допомогти іншим? — зрештою сказав він. — Мертвим не допомогти.

— Але ще живим — так, — сказав Варіант. — Якщо ти підеш — ти зможеш змінити те, що ще не зруйновано. Ти — міст між світами. І якщо цей міст не збудувати… Тьма перетворить усе на попіл.

Юнак довго мовчав. А тоді попросив час подумати до світанку. І вже тоді зможе дати відповідь, адже в середині нього зараз тривала своя війна.

Коли Драгон залишив залу, Аріарет обернувся до решти.

— Якщо він згодиться нам допомогти, то ми не можемо пустити його самого. Подорож до Кельнасу — небезпечна. Горіни починають рух. Шпигуни вже близько до наших меж. — Я піду з ним, — сказав він. — Меч і розум мають йти поруч.

— І я, — додав Варіан. — Якщо падатиме скеля — я стану під неї.

— Є ще хтось, хто має йти, — сказав Етельстан, який до того мовчав. — Дівчина. Елайза. Її дар… він може бути ключем. Не тільки як цілителька. Вона — як дзеркало. І саме дзеркала показують істину, коли все інше ховається в тінях.

Біле Шатро. Північне крило

Покої, куди відвели Драгона, були розташовані у Північному крилі Шатра — місці, де вікна виходили на водоспади та хвойні тераси. Кам’яні стіни злегка парували вологістю, а підлога, устелена килимом із моху, приглушувала кожен крок.

Охоронець — ельф із обличчям спокійним, як нічне небо — мовчки відчинив двері й провів Драгона всередину. В кімнаті стояв лише мінімум: дерев’яне ліжко з білим покривалом, круглий стіл із чашею фруктів, невеличке дзеркало і світильник, у якому горів м’який, теплий вогонь — без полум’я, тільки світло.