Розділ 8

Пустош Ночі. Височина Блідого Полум’я

Сайрен стояв біля порога печери, яку знав як Драгонове сховище. Слідів не було — жодного. Але повітря… воно тремтіло. Він нахилився, провів пальцями по моху. Ледь чутний дотик магії ще вібрував тут.

— Забрали, — прошепотів він. — Але не зломили.

Сайрен кинув погляд угору. Над горизонтом ішли хмари. І між ними — темний силует. Птах? Ні. Велетенський павич із крилами ночі. Один з Тінекрилів повертався.

Сайрен напружив тятиву лука. Але не стріляв.

Він знав: це лише початок. І якщо його друг потрапив у Верітам — треба йти за ним. Але не напролом. Через ті шляхи, що не на мапах. Через ліси, які пам’ятають імена тих, кого світ давно забув.

Верітам. Біле Шатро

Елайза стояла біля водограю у Квітучих покоях, спостерігаючи, як падає вода. Кожна крапля — як час. Минає. І не повертається.

— Дівчинко, — почувся голос. Вона обернулась.

Перед нею стояла стара ельфійка — мов дерево, що пережило сотні весен. Її звали Тарель. Колись вона командувала Зеленою Вартовою, а нині — навчала тих, хто вчився мовчати, коли треба, і кричати, коли світ мовчить.

— Дівчинко, — знову мовила Тарель, і голос її був не владний, а лагідний, мов шерех листя. — Ти стоїш біля води, але дивишся в глиб себе. Добре. Тільки не заглянь надто глибоко — можна забути, як дихати.

Елайза мовчала. Вона ще не знала, чи довіряє цій жінці, але відчувала: її присутність — наче старий, знайомий аромат лісу після дощу. У Тарель не було ані прикрас, ані зброї. Лише простий зелений плащ і палиця, вкрита різьбленням, як літопис у дереві.

— Мене звати Тарель, — продовжила вона. — Колись я вела у бій. Тепер веду в тишу. І тиша, повір, іноді сильніша за меч.

— А мене звати Елайза, — нарешті відповіла дівчина. — І я… більше не знаю, хто я.

— Це добре, — кивнула стара. — Бо ті, хто впевнені в собі, найчастіше не знають нічого. Пройдеш зі мною?

Елайза трохи повагалась, але кивнула.

Вони йшли вузькими стежками серед вічнозелених балконів Шатра, де ростили трави, що співали вночі, і квіти, які закривались при наближенні страху. Тарель мовчала — і Елайза вчилася мовчанню поруч із нею.

Коли вони зупинились, навколо вже згущався вечір. Стара провела її у затінене коло серед саду, де з землі росли шість дерев з різних лісів. На кожному — свій лист, свій колір, своя енергія.

— Сядь, — мовила Тарель. — І слухай. Не мене. Себе.

Елайза сіла. Її руки лежали на колінах, дихання було рівне. Але всередині — буря.

— Я не можу, — прошепотіла. — У мені все ще… біль.

—То я готова його розділити з тобою, — мовила стара.

***

Елайза йшла через внутрішній двір, коли побачила, як один із молодих ельфів із її загону супроводу — Сірен — впав, розсікши ногу об уламок кришталю, що стирчав із землі. Кров хлюпала, він стиснув щелепи, не крикнув.

Елайза кинулась до нього. Тарель, яка йшла позаду, зупинилася — мовчки, пильно.

— Дай мені подивитись, — сказала дівчина і, не знаючи чому, поклала руки на рану.

У той момент вона не думала. Вона відчувала.

Її руки стали теплими, мов джерело. Світло — зелене й м’яке — розгорілося під шкірою. Рана почала стихатись, кров — зупинятись. Сірен дивився на неї з подивом, а потім — із благоговінням.

— Це… — прошепотів він.

— Я… — Елайза озирнулась на Тарель.

Стара вже була поруч. Вона сіла навпроти і обережно взяла Елайзині руки у свої. Подивилась — довго, мов читаючи сторінки у книзі.

— Це він, — мовила вона нарешті. — Твій дар. Дар Лісу.

— Я ніколи не вчилась. Це… просто трапилось, ще колись в дитинстві вперше. Ми грались в Білому Лісі з Ярелією, яка жила поруч і вона поранилась гострим каменем. Все сталось само собою. Але, ще ніколи не вдалось вилікували смертельну рану.

— Дар зцілення не навчається, — відповіла Тарель. — Він пригадується. Бо ти вже була такою. Колись. Може, в іншому житті. Або в іншому світі. А тепер — тобі потрібно пам’ятати.

— Проте я не можу контролювати цей дар, все відбувається саме по собі, не вмію його викликати.

Від того вечора почалося  навчання.

Тарель учила її не лише мистецтву лікування, а головне — вмінню слухати біль. Не тільки чужий — свій. Щоб торкатися душі — треба, щоби твоя душа була відкрита. А це — найстрашніше.

— Ти не зцілиш інших, поки не побачиш, як зцілюється рана в тобі, — казала Тарель. — Тільки той, хто пройшов власний морок, може вивести іншого з пітьми.

І щоночі, коли все місто спало, вони виходили в Сади Тиші — найвіддаленішу частину Шатра, де росли дерева, що плакали росою, і де між листям чувся шепіт колишніх цілителів. Там Елайза вчилася розпізнавати енергії: страх, гнів, радість, біль.

— Ти відчуєш, коли доторкнешся до когось і серце твоє заговорить. Це буде не розум. Це буде — істина.

Кам’яний балкон, захід сонця. Біле Шатро.

Тарель стояла, спершись на свою різьблену палицю, і споглядала, як сонце торкається шпилів Верітаму, мов прощається з днем. Її обличчя було спокійне, але очі — пильні, наповнені думками, мов нічне небо з таємницями.

Поруч, обережно крокуючи, наблизився Етельстан. Його присутність була завжди гучнішою, ніж він сам. Велетень мав у собі тишу гір, але також і вагу — мов кожне слово його могло впасти, як обвал.

— Тарель, — промовив він, нахиливши голову. — Я чув, ти багато часу проводиш з дівчиною. З Елайзою.