Розділ 7

Пустош Ночі

Драгон був сином тиші.

Він навчився говорити із вітром і слухати ліс, ще до того, як навчився писати. Його домом була хатина, зібрана з уламків старих каменів і частин машин, знайдених у порослих мохом руїнах. Навколо — гущавина, глибока, як забуття. Жодної стежки. Жодного світанку, який би не пахнув димом і свободою.

Він уникав людей. Не через ненависть — через спокій. Світ за межами Пустоші був надто гучним. Надто болючим. Йому вистачало своїх зламаних механізмів, книг з потертими сторінками і звуків дикої природи.

Та того ранку, коли хмари висіли низько, а вітер був неспокійним, Драгон усе ж покинув сховок.

Йому потрібні були стріли.

Друг його, Сайрен, був лучником. Блукачем, який сам обрав вигнання. Вони зустрічались нечасто, обережно. На відкритій галявині між двома зруйнованими вежами, де колись стояв храм Мовчазного Сонця.

Сайрен сидів на старому пеньку, лагодячи лук.

— Ти не приходив майже півроку, — буркнув він, не піднімаючи очей.

— Бо не було потреби, — відповів Драгон, сівши навпроти. — Але тепер є. Мені треба стріли. Міцні, важкі. Для кабана.

Сайрен хмикнув.

— Для полювання, чи для чогось… гіршого?

Драгон не відповів. Лише відвів очі.

Саме тоді він відчув це. Холод у шиї. Відлуння погляду. Міцні мʼязи на спині хлопця напружились.

Хтось стежив.

Він різко підвівся.

— Що? — спитав Сайрен, потягнувшись за ножем.

— Не йди за мною, — прошепотів Драгон. — Якщо мене знайдуть — хай шукають лише мене.

І зник у хащі, так швидко, ніби сам був тінню.

Він біг лісом, як вовк. Не залишаючи слідів. Не видаючи дихання.

Стрибав через струмки, ковзав під гіллям, зливався з темрявою.

Та Пустош Ночі знала його, любила. Вона ховала його довго — і сьогодні, здавалося, готова знову дати притулок.

Він добіг до розщелини між скелями, захованої за водоспадом, і проскочив усередину. Там, у вузькій печері, він мав своє друге сховище. Пастки, відбивачі слідів, навіть старий механізм, що створював хибний шум.

Драгон затамував подих, а у вухах відбивався стукіт власного серця. Пройшло хвилин десять, а юнакові вони здавались вічністю. Полегшено видихаючи , подумав, що на сьогодні все скінчилось.

Та вони його знайшли.

Вартові Верітаму були інші. Не схожі на звичайних солдатів. Вони були, мов тіні, мов леза в нічному вітрі. Їх було п’ятеро — ті самі Тінекрили, яких відправила Еліна.

Перший напад прийшов мов блискавка.

Драгон встиг відштовхнутись, вихопивши старий кинджал із руків’ям у вигляді зуба. Вогонь магії миготів навколо його долоні — не контрольовано, як у мага, але стихійно. Він викинув струмінь світла, змусивши одного з переслідувачів відступити. Інший — темноволосий воїн з луком — стріляв, але Драгон відбив стрілу енергетичним поштовхом.

— Ми не вороги, — вигукнула жінка в чорному, — Ми з Верітаму!

— Я не хочу вас слухати! — закричав Драгон.

Його тіло осяяло сяйво, мов він згорав зсередини. Потужна хвиля енергії вдарила в дерева — одна сосна розлетілася вщент.

Та він не встиг. Вартові діяли злагоджено. Двоє кинулись одночасно, ще двоє — з тилу. Йому зламали опір не силою, а стратегією.

Його повалили на землю. Йому зв’язали руки срібною мотузкою, що вбирала магію.

— Даруй нам, — сказала та сама жінка. — Але ти потрібен світу.

І він знепритомнів.

Аргар.

У тріщинах землі, де пахло порохом, залізом і кров’ю були вбиті з півтори сотні шатер. Надворі витав гул — армія прокидалась.

Через три дні вони мали рушати на Ліси Ельвасару.

У дворі — гартували мечі, поливали їх маслом, наче кров’ю майбутніх ворогів. Жінки, що знали, як тримати сокиру, отримували броню нарівні з чоловіками. Дітей забирали у камʼяні печери.

Ковалі стукали без зупину. Метал ревів, мов сам дух війни уже блукав між горнами.

Але справжня темрява гніздилась глибше.

У великому центральному шатрі де світились лише зеленкуваті вогні від факелів із кістяними головами, стояли вони — нежить. Висохлі, латані магією, розшиті швами смерті. Від них тхнуло гниллю, сіркою й неспокоєм. Їхні голоси — шепоти мертвих мов. Вони не їли, не спали, не підкорялись інстинктам — лише команді.

Орки дивилися на них з огидою, хоч і мовчали. Один з них — високий, чорношкірий воїн на ім’я Ма’ур — плюнув собі під ноги, коли побачив, як нежить пожирає загиблого ворона, мов закуску.

— Ми воюємо, як воїни, а не як трупоїди, — пробурмотів він до свого сусіда.

— Тихо, — відповів інший. — Ці потвори чують навіть думки.

І дійсно: один із мерців повернув голову, і в його погляді не було нічого, крім порожнечі, але вона стискала серце гірше за меч.

Та їх не відправляли геть. Бо Орда знала — без них шансів менше.

Велика Війна насувалась.

На горі скелі над пустелею, у залі з важкими залізними дверима, сидів Наґрук — син бурі і битв.

Його обличчя було порізане шрамами, руки — немов зіткані з каменю. Але очі… очі сьогодні були важкі, як перед дощем.

— Тебе щось гризе, брате, — промовив Карб Твердомолот, ватажок племені.

Він поставив свій бойовий молот біля камʼяного виступу і сів поруч.