Розділ 6

Гострий Палац, Верітам

Коли Еліна й Етельстан увійшли до Гострого Палацу, їх зустрів запах сухих трав, диму і чогось старовинного, що лишалось у повітрі, немов пам’ять. Палац стояв на самому краю Верітаму, впираючись в скелі, а його вежі здіймались до неба, мов коріння, що проростає у зворотному напрямку.

Їх провели вузькими переходами, вкритими символами з прадавньої мови, і врешті зупинились перед дверима з чорного дерева. Етельстан обережно постукав. Двері розчинились самі.

Тораґ сидів на помості з кісток велетенських звірів, з обличчям, схожим на вирізьблену скелю. Його волосся спадало сивим каскадом до пояса, а очі — молочно-білі — здавались сліпими. Але Еліна відчувала: він бачив більше, ніж будь-хто інший.

— Ви принесли попіл? — спитав він низьким, сухим голосом.

— Ми принесли надію, — відповіла Еліна. — Ми шукаємо мага. Людину.

Тораґ мовчав. Лише простяг руку, змусивши Етельстана відступити. В його долоні з’явився камінь — прозорий, як лід, і живий, немов дихав. Він поклав його перед собою, прикрив очі.

— Доторкніться, — сказав.

Еліна з Етельстаном поклали долоні на кристал. Тораґ шепотів слова на древньому діалекті, кожне з яких лунало в їхній свідомості, як тінь у вітрі.

І раптом — спалах.

Образ.

Юнак. Босоніж, у рваній сорочці, сидів серед пагорбів. Навколо нього — ліхтарі, розкидані книги, розібрані механізми. Він тримав у руках уламок дзеркала, і світло оберталось навколо його пальців. Його обличчя було юним, але погляд — давнім. У ньому жила сила.

— Оце він, — мовив Тораґ. — Його звати… Драгон. І він живе на відлюдді, у Пустощі Ночі — місці, куди не ступала нога воїна з Верітаму. Та магія в ньому — чиста, первинна. Його не можна втратити.

— Ми не втратимо, — твердо сказала Еліна. — Ми відправимо найкращих.

***

Того ж вечора Еліна стояла перед генералом вартових, ельфом на ім’я Ірейд. Його волосся, мов срібний пил, спадало до плечей, а очі, зелені й суворі, уважно вдивлялись у неї.

— В Пустощу Ночі? — повторив він. — Це за межами наших карт. Землі змінюються щороку. Там зникали загони.

— Я знаю, — відповіла вона. — Саме тому прошу найкращих. Не просто вартових — тих, кому можна довірити долю світу.

Ірейд дивився довго. Потім мовчки кивнув.

— Я відправлю Тінекрилів. П’ятеро. І полетять на нічних павичах. Вони знайдуть його. І приведуть.

***

Біле Шатро. Верітам.

У Верітам прибували члени Великої Шестірки — один за одним.

У той самий день, коли рада зібралась повністю, до палацу привели Елайзу. Вона стояла просто, мов гілка під бурею — тонка, але гнучка, не зламана.

— Це вона? — запитав Аріарет.

Та, що вижила, — кивнув Етельстан. — Та, що бачила Орду. І та, в якій — надія.

Велика Зала, де збиралася Шестірка, була сповнена світла — не лише від вікон, крізь які заливалося полуденне сонце, але й від самого каменю, з якого було витесано шатро. Його стіни ніби дихали стародавньою мудрістю. На високих кріслах — символах влади — сиділи ті, хто вважався розумом і серцем вільного світу.

Елайза стояла в центрі, не схиливши голови. Її руки були складені перед грудьми, спина — пряма. Вона виглядала юною, змученою, але в очах — не згасла іскра.

— Скажи нам, Елайзо, — першим заговорив Аріарет, з голосом наче камінь у воді. — Що ти бачила тієї ночі в Аларані?

— Я тут не одна. Мене привів велетень. Він мій друг.

— Його залишено у залі вартових, — відповів хтось із охорони. — Ми не замикаємо, але просимо чекати.

Елайза лише кивнула.

А Крум тим часом сидів, згорбившись у тіні великого дерева на кам’яній підлозі кімнати вартових, споглядаючи місто крізь вузьке вікно. Його очі були спокійні, але в погляді жевріло щось глибше — наче він розумів, що це лише початок шляху. І що попереду — буря.

Дівчина глибоко вдихнула. Очі її повільно закрились, мов на мить вона повернулась назад у ту ніч.

— Спочатку було свято, — почала вона. — День Рівнодення. Ми прикрашали дерева квітами, співали. Я пам’ятаю, як дідусь танцював зі мною під зорями. А потім — крик.

Вона розплющила очі. Вони були повні образів, які не встигли ще стати спогадами.

— Вони прилетіли з неба. Орда. На чорнокрилих. Їхні тіла були вкриті бронею, а очі — червоні, мов розжарене вугілля. Вогонь падав з неба. Їх не цікавили ні благання, ні діти. Вони палили все. Вони… сміялися.

Голос її зірвався. Але вона продовжила.

— Я бачила, як мій дідусь загинув, намагаючись зупинити одного з них. Він був старий, але стояв, як дерево. Я втекла в ліс… і довго не знала, куди йти. Та потім мене знайшов Крум. І привів сюди.

Настала тиша. Тиша, в якій навіть дихання було важким.

— Ти сильна, дитя, — промовила Еліна, зворушено. — Та що ти хочеш тепер?

— Помститись, — відповіла Елайза просто. — Не лише за дідуся, а за кожного, кого я втратила. Я хочу вступити до Вартових Верітаму. Пройти підготовку. Бути не просто спостерігачкою.

Беормунд нахилився вперед.

— Ти ельфійка, іще дуже юна. І хоч я бачу твою відвагу — це не твій час.

— Але чому? — різко сказала вона. — У мені ще живе серце лісу. Я пам’ятаю кожен удар, кожну зірку, яка впала з неба тієї ночі.

— Саме тому, — відповів Варіан. — Ти ще не загоїлась. Ми не кидаємо у бій тих, чия душа досі горить від болю. Ми… захищаємо таких.