Розділ 5

Білий ліс більше не здавався домом.

Після нападу Орди в ньому не лишилось ні пісень, ні сміху, ні світла. Лише тиша. Але та тиша не була мирною — вона гнітила, дихала димом, стискала горло, мов примара. Елайза блукала між деревами, не маючи ані напрямку, ані мети. Її ноги ступали по м’якому моху, всіяному попелом і уламками колишнього свята. Тут ще лежали обпалені квіткові гірлянди. Там — скручені гілки згорілих дерев.

Вона йшла — день, другий, третій. Не рахувала. Лише йшла, ніби могла втекти від того, що сталося. Від власних спогадів. Від погляду дідуся, що згас на її очах.

“Танцюй, Елайзо… Бо завтра — завжди тиша.”

Тиша настала. І вона — жорстока.

Елайза спала під деревами, пила з лісових джерел, їла ягоди, які ще вчора здавалося такими смачними — тепер вони були порожні. В її очах жили кошмари, що поверталися щоночі: горіли дерева, падали друзі, вмирав Тіріан. І знову, і знову — як зациклений біль.

Одного туманного ранку вона зупинилась біля молодого дерева. Пригорнулась до кори й прошепотіла, як тоді, у дитинстві:

— Я не знаю, що робити… Дідусю…

А ліс мовчав. Лише вітер шепотів у верховіттях. У тому шелесті було щось нове — тривожне, мов передчуття бурі.

Елайза опустила голову. Її пальці торкались кори, холодної, шорсткої — мов пам’ять. Вона вже хотіла рушити далі, коли щось тріснуло неподалік. Ламається гілка. Потім — ще одна. І ще.

Дівчина миттєво стиснула спис. Озирнулась — і застигла.

Між деревами, з-за стовбурів, повільно виринала постать. Висока. Величезна. Ледь не вдвічі більша за людину. Її голову вкривало щось на кшталт каптура з густого моху, а плечі — шматки берести, переплетені лозою. Шкіра — сірувата, з зеленкуватим відтінком, ніби виткана з самої кори. Очі — глибокі, світло-бурштинові, з відблиском старовинного знання.

То був велетень.

Елайза відступила на крок, спис напоготові. Але істота не рухалась до неї з ворожістю. Велетень зупинився, нахилив голову, розглядаючи її — мов досліджуючи не ворога, а дитину, що заблукала.

— Ельфійка… — пролунав глухий, низький голос, ніби йшов з-під землі. — Що ти робиш у цьому зраненому лісі?

— Я… — вона хотіла відповісти твердо, але слова десь поділись. — Я тікала. Від смерті. Від усього.

Велетень мовчки кивнув, ніби розумів більше, ніж вона казала.

— Ти з Аларану, — констатував. — Я відчуваю попіл на тобі. Смерть в твоєму диханні.

— Вони спалили його, — прошепотіла Елайза, дивлячись униз. — Орда. Вони прийшли з неба… Вбили всіх. І мого дідуся… Він був старійшиною. Тіріан.

На мить запала тиша. Навіть вітер, здавалося, припинив свій шепіт. Очі велетня потьмяніли.

— Я знав Тіріана. — Голос став ще нижчим. — Він навчив мене слухати музику джерел. Я винен йому спокій.

Елайза підняла голову. У ній блищали сльози, але вона вже не плакала. Велетень опустився навколішки, аби бути з нею на одному рівні.

— Моє ім’я — Крум. Я з племені Горівших Коренів. Ми більше не маємо домівки, як і ти. Але я знаю шлях до Верітаму. Там ти будеш у безпеці.

Елайза мовчала. Потім кивнула.

— Проведи мене, Круме.

Він простяг їй свою велику руку. Вона поклала свою — тендітну, з подряпинами і тремтінням — у його долоню, яка була твердою, як стара кора, але дивно теплою.

— Верітам далеко, — сказав велетень, підводячись на повен зріст. — Але ти вже пройшла далі, ніж більшість.

І вони рушили — серед білого лісу, який більше не співав, але ще не мовчав остаточно. Позаду — попіл. Попереду — війна. І надія.

Астрат. Зала Шестірки

Звістки доходили одна за одною, мов удари барабана в ніч перед боєм. Спочатку — про напад на форпост Грен’Тар. Потім — про спалений табір під Фларенським мостом. А тоді — про Аларан.

Коли в залі озвучили останню вістку, повітря стало важчим. Навіть каганець, що завжди горів у центрі зали, ледь не згас.

— Аларан… — прошепотіла Еліна.

Вона встала, її обличчя втратило колір. Слухала, як гонець, ще в пилюці й потом, розповідав про згоріле селище, понівечені тіла, кров на квітах і попіл у кронах дерев.

— Ельфійка… — сказав він. — Одна вижила. Її бачили біля руїн. Кажуть, дочка лісу. Очі — повні вогню.

Еліна закрила обличчя руками. Її плечі здригнулись. І тоді сльози покотились по її щоках.

— Там жила моя тітка… — прошепотіла вона. — Я проводила там усе літо, коли була мала. Я ще пам’ятаю запах диму з вечірніх вогнищ. Я пам’ятаю голоси… Пісні… — Її голос зірвався.

Етельстан ступив ближче. Його велика рука лягла їй на плече.

— Ми не можемо лишатися тут, коли гине світ, — мовив він твердо. — Є шанс. Якщо людина — справді маг… ми маємо діяти.

— Верітам, — кивнула Еліна, витираючи сльози. — Там живе шаман. Велетень, що володіє зоряним слухом. Якщо хто і зможе знайти мага серед людей — то лише він.

— У Гострому Палаці. Його ім’я — Тораґ, — нагадав Етельстан. — Колись він був провидцем для всіх Великих Рідних.

— Збирайся, ми вилітаємо. Просто зараз.

Астрат. Зала стратегії

— Якщо Орда йде війною — ми не можемо чекати, поки вона ступить на наші пороги, — сказав Беормунд, нахилившись над мапою. — Ми маємо діяти.

— Удар у відповідь? — Варіан зітхнув. — Це буде початком великої війни.

— Ні, це буде початком нашого виживання. — Голос Беормунда став твердішим. — Аларан — не просто селище. Це символ. Його смерть уже облетіла лісами. Якщо ми нічого не зробимо — втратимо довіру навіть своїх.