Розділ 4

Астрат, Зала Шестірки

Тиша в залі Астрату була напруженою, немов перед розрядом блискавки. Слова Етельстана зависли в повітрі, і кожен відчув — щось щойно змінилося.

— Є один… — повторив велетень, його голос лунав, як луна у горах. — Але він… не з наших.

Еліна звела брови.

— Що це означає, Етельстане?

— Це людина, — відповів пророк повільно. — Юнак. Вогонь у венах. Світло в руках. І тінь у серці.

На мить стало тихо, і тиша ця була густою, як морок у глибинах шахт. Потім вибухнули голоси.

— Людина?! — вигукнув Варіан, зірвавшись на ноги. — Ти жартуєш! Вони — боягузи. Вони сховані за мурами, поки наші воїни вмирають!

— Їм не можна довіряти, — додав Аріарет холодно. — Вони зраджують, бо бояться. Це їхній захист, їхній спосіб вижити.

Дурін лише хмикнув.

— Хто зна, може, серед них ще є іскра давнього розуму…

Беормунд промовчав. Він сидів нерухомо, але в очах загорілись тривожні вогники.

Еліна підвелась. Її голос був рівним, але в ньому вчувалася тривога:

— Ти певен у цьому, Етельстане? Людина — маг? Це ніколи не траплялось. Магія — у нашій крові, у коренях, у тілі каменю і листя. У них… лише страх.

Етельстан зітхнув. Його очі спалахнули блиском, немов вогні далекого світанку.

— Але саме тому — він і є ключ. Він стоїть поза нами. Не Люмен, не Горін. Між. Його світло не обтяжене старою війною. Він — міст. А мости не народжуються там, де вже збудовано.

Всі мовчали. Їхні погляди перетинались, і в кожному — сумнів, недовіра, біль.

Але потім Дурін простягнув руку і поклав її на камінь перед собою.

— Якщо цей хлопець справді має в собі полум’я, про яке ти кажеш… ми не можемо його ігнорувати.

Аріарет зітхнув.

— Я не довіряю цьому, але краще діяти, ніж сидіти в темряві.

— Ми знайдемо його, — сказав Беормунд. — Або переконаємось, що він — не той.

Еліна повільно кивнула.

— Добре. Ми шукаємо мага серед людей.

І тоді — мов знак від самого світу — у залі загорівся вогонь у центральному каганці. Полум’я затанцювало, мов приймаючи їх рішення.

Рівнодення в Аларані

Аларан, Білий ліс. Селище ельфів.

Рівнодення — найсвітліше свято ельфів. У день, коли день і ніч врівноважуються, лісові ельфи збираються разом, щоб співати, танцювати і дякувати деревам за життя.

Все селище мерехтіло вогниками світлячків, що вплітались у гілки. Квіткові гірлянди прикрашали кожну арку, а в повітрі пахло медовим вином і свіжим цвітом. На головній галявині розігралася музика — срібні флейти, дзвінкі струнні, голоси, чисті як ранкова роса.

Елайза кружляла в танці серед друзів. Її волосся світилося у місячному світлі, а очі — сміялись. Дідусь Тіріан сидів на високій лаві біля квіткового трону старійшин, спостерігав і посміхався. Він підняв келих елю і підморгнув онуці.

— Танцюй, Елайзо! Бо завтра — завжди тиша!

Але раптом — небо змінилося.

Зі сходу насунула сіра хмара. Тіні почали поглинати світло, пісня затихла. Музика обірвалась.

У небі — чорнокрилі тіла. Орки. Їх рев здійняв ліс, як буревій. Вони летіли низько, на своїх змієподібних тварюках, озброєні списами, луками, вогняними кулями.

— Тривога! — закричав один із стражів, але було запізно.

Перші вогняні кулі впали просто в середину селища, підпаливши дерево-музей, де зберігались пісні предків. Дерево зайнялось полум’ям. Ельфи кинулись у різні боки — але орки вже скакали на землю.

Почалась різанина.

Орки рубали ельфів без пощади — старих, дітей, жінок. Полум’я злизувало квіти, дим застилав небо. Хтось втік у дерева. Хтось боровся.

Елайза стояла нерухомо. На її очах один із орків скинув Тіріана з лави. Старий спробував піднятись, але варвар ударив його в груди сокирою — двічі, тричі. Елайза скрикнула. Її голос — розпачливий, несамовитий. Вона кинулась до дідуся, впала навколішки біля його тіла. Кров текла по корі.

— Дідусю… — її голос зламався. — Ні… ні… ні…

Очі Тіріана згасли.

Сльози текли по її щоках, але з глибини грудей піднімалося інше — гнів.

Поряд лежало тіло ельфа, в руці — ще стискував спис. Елайза вихопила його, підвелась.

Один з орків — розвернувшись — пішов на неї, хижо усміхаючись. Вона не вагалась. Сплеск — спис увійшов йому просто в горло. Кров хлинула, варвар впав.

Та інші вже бігли до неї.

Вона кинулась в бік, заховалась у дупло великого дерева, схованку, яку знала ще з дитинства. Її серце калатало. Дихання — уривчасте. Вона тримала спис, з якого капала кров, і не могла повірити — вона вбила.

Навколо чулися крики, гуркіт, свист вогню.

Орки шукали її, але не знайшли.

І в тій темряві, серед диму і плачу, Елайза вперше відчула: світ більше не такий, як раніше. І вона — теж.

Аргар, Зборище Орди

Вітри Аргару були сухі, як кістка, і гарячі, наче дихання дракона. Пустеля простягалась до самого горизонту, марила піском, обвугленими скелями та уламками старих битв, про які вже забули навіть пісні.

На велетенському плато, між кривавими пагорбами, стояли орки. Тисячі. Величезні, кремезні, зі шрамами й металевими прикрасами, які дзенькотіли при кожному русі. Зібралися представники трьох головних племен: Чорнороті — дикі й фанатичні, Гримуча гора — важкоозброєні і мовчазні, та Твердомолоті — найжорстокіші з усіх, чиї молоти могли розтрощити навіть камінь.